На початку війни Людмила Вікторівна поховала на чужині чоловіка, який не виніс операції на серці. Відтоді вона ще не була вдома, бо її місто окуповане. Але вона вірить у перемогу і відновлення рідного краю. 

У нас була домівка, був бізнес, робота. Ми були щасливі. Зараз у нас нічого немає: будинок наш розбили, бізнес розбили, ми чекаємо на перемогу.

Я була в Києві, в лікарні. Чоловіку робили операцію на серці. Про війну я дізналася у лікарняній палаті, коли доглядала чоловіка. У мене було таке горе з чоловіком, ще й війна. В цей день у мене був день народження – все одразу. В Пологи я вже не поверталася. 

У чоловіка були ускладнення після операції, і він помер. Я його поховала і дома ще не була.

Мене найбільше шокує те, що я не можу попасти додому: орки не пускають на окуповані території. Я б хотіла поїхати додому, але дорога туди зараз закрита.

Я думаю, що після перемоги відбудуємо і будинки, і місто, і бізнес відновимо – все буде добре. Звісно, це не одразу буде. В місті зараз майже нічого не залишилося, багато що зруйновано. Це все потрібно пережити і починати відбудовувати, але думаю, з часом все налагодиться. 

Я думаю, що до нового року все може скінчитися.

Але так, як ми жили, вже жити не будемо. Втім, я думаю, що все буде добре, будемо працювати і відбудовувати нашу Україну.