Сергієнко Юрій, 16 років, 11 клас, Новопетрівський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Козілецька Олена Сергіївна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Насправді, досить складно повністю згадати, що було в минулому, відтворити, як все було раніше, коли твоє життя перевертається догори ногами. Досить складно згадати сирість підвалу, далекі та не дуже далекі вибухи, вібрацію, що надходить від землі та майже кидає тебе на підлогу, страх, надію, темні, майже мертві, будинки нічного містечка, яке колись було для тебе домом і дарувало тільки найяскравіші спогади. Досить складно повернути себе в ті самі обставини, згадати події так, ніби все сталося тільки вчора… Хоча марно робити вигляд, що війна не залишила свої чорні плями у моєму житті. Залишила… Назавжди залишила почуття невпевненості у майбутньому разом з повним безсиллям.

Якщо бути чесним, то все почалося ще за два дні до 24 лютого. Просто тоді більшість навколо мене була надто наївною, щоб повністю зрозуміти небезпеку. Наше зелене містечко знаходиться на кордоні з Росією, тому ми одні з перших відчули на собі війну. Пам’ятаю, як двадцять третього лютого я йшов зі своїм найкращим другом додому зі школи. Ми саме розмовляли про ті танки, що вже не один місяць стояли на кордоні за сім кілометрів від нас. Хоча ми і жартували на цю тему, думаю, десь глибоко в душі ми відчували близьку небезпеку. На дорозі лежав сніг...

А зранку наступного дня все почалося… Моя мама тоді розбудила мене рано-вранці та наказала швидко збиратися. Почувши постріли й вибухи, які, здавалося, лунали ось тут, поряд, за вікном, я одразу все зрозумів. Хоча ні, справжнє усвідомлення масштабу того, що сталося, прийде до мене пізніше, у підвалі. Ми почали читати новину за новиною, і саме тоді я усвідомив жах цієї ситуації. Саме так для нас почалася війна…

Думаю, я відразу зрозумів, що ще довго не зможу відчувати себе в безпеці. Для моєї родини війна означала саме це. Вона означала повну відсутність контролю над нашими життями. Якщо чесно, було дуже страшно. Напевно, так страшно мені не було ще ніколи. Розумієте, до цього я якось ніколи не замислювався, що можу померти сам, що після трагічної загибелі тата можу знову відчути втрату близької людини - мами. Крім того, відчувалося безсилля, за ним - біль, а за болем - апатія. Я не раз говорив, що люди завжди прагнуть контролювати своє життя. Але саме це у нас тоді забирали. І ситуація не хотіла ставати кращою, ні. Все ставало тільки гірше. Незабаром у нас вже не було ні інтернету, ні телебачення, ні світла, ні зв’язку. Досить боляче було бачити чужий прапор на формі військових у своєму місті. У своєму місті ці чужинці забороняли нам майже все. Не буду бажати цього відчуття нікому. А потім почалися нічні обстріли. Знаєте, ніколи не бачив помаранчевого неба вночі... Але тепер я знаю, яке воно. В основному це був один вибух, але з настільки жахливим звуком я не прокидався ще ніколи. Я назавжди запам’ятав своє рідне місто на вигляд мертвим.

Мабуть, саме трансформація мого дому стала для мене найбільшим шоком. Це жахливе відчуття бачити місто, яке колись викликало у тебе почуття безпеки й тепла, вночі перетворюється на місто-привид зі страшних історій, у якому більше не горять вечірні вогники, у якому в повітрі відчувається людський страх. Мабуть, саме через це ми поїхали звідти.

Війна навчила мене, що справжній мир - це впевненість у своєму майбутньому, впевненість у своїй безпеці та безпеці своїх рідних. Я маю надію, що в нашій країні буде той очікуваний мир зовсім скоро. Треба потерпіти. І я, і я моя мама, і сотні тисяч тих, хто виїхав за кордон – всі ми терпимо і підтримуємо своїх земляків, свою армію. Щиро сподіваюся, що я побачу своє містечко знову живим і обов’язково побачу яскраві вогники на рідній вулиці.