Як у селі Халеп’я зберігають трипільські скарби і чому вони важливі для нас сьогодні. Коли на Київщину сунули російські війська, у селі Халеп’я поспіхом пакували глиняні черепки у картонні коробки. Артефакти, що розписані тисячоліттями раніше. Василь Трубай, колишній викладач кінодраматургії, на пенсії став доглядачем місцевого музею, виносив експонати з зали на горище, а потім і до власної хати. Для нього це не просто уламки глини — це коріння, яке треба вберегти за будь-яку ціну.

Село Халеп’я має унікальний скарб — тут  єдиний у світі музей першовідкривача Трипільської культури Вікентія Хвойки. Відкритий у 2009 році музей довго існував на копіях. Лише з 2020-х років тут з’явилися справжні артефакти, привезені археологами.

Відвідувачі можуть не лише подивитися на них за склом, а й потримати в руках! «Я випросив у археологів дозвіл, — пояснює Трубай. — І тепер кожен охочий може відчути пальцями тарілку, якій понад шість тисяч років». Це зовсім інше враження, ніж просто екскурсія — це фізичний дотик до історії.

Парадоксально, але саме у воєнний час музей отримав нове життя. За кілька кілометрів від музею — село Витачів. Воно відоме своїми високими кручами над Дніпром і особливою енергетикою, яку відчуває кожен, хто сюди потрапляє. Саме тут, на початку великої війни, президент України звертався до народу. Тоді ці пагорби стали символом стійкості й непохитності. Згодом і до Витачіва, і до музею потягнулися люди. Бо знаходили тут ковток свіжого повітря. «Люди виходять із музею іншими, — каже Трубай. — Вони розуміють: життя продовжується. Є за що триматися».

У Халеп’ї відвідувачі дізнаються, що багато трипільських звичаїв дивним чином дожили до сьогодення. Наприклад, звичка не передавати речі через поріг, стукати тричі по дереву чи носити наречену на руках у нову хату — усе це має коріння ще у ритуалах, яким понад сім тисяч років. Тут історія оживає: повір’я перетворюються на живу нитку, яка поєднує сучасних українців із їхніми далекими предками.