Чавич Маргарита, Запорізький електротехнічний фаховий коледж

Вчитель, що надихнув на написання есе – Верба Тетяна Юріївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Іноді найсильніші зміни у нашому житті відбуваються не через великі події, а через тихі, майже непомітні моменти, коли серце стикається з вибором — допомогти чи пройти повз.

Саме така подія стала для мене поворотною точкою, яка навчила не лише співчуттю, а й глибокому розумінню, що добро — це завжди трохи більше, ніж просто вчинок.

У середині січня до нас прибився величезний пес. Він був змучений, зляканий, але в його очах жевріла надія. Я пошкодувала його й привела додому.

Звичайно, дуже переживала. Хоч квартира наша і не однокімнатна, але це не найкраще місце для великого собаки. Батьки теж не були у захваті — не люблять вони великих собак у квартирі!

А головне, що стало на заваді, — це очікування на поповнення в родині. Через кілька тижнів повинна була народитися моя маленька сестричка.

У момент, коли забирала і пожаліла собаку, я ніби забула про всі обставини. Ніщо не мало більшого значення, ніж урятувати живу істоту від холодної й голодної смерті.

Важливо було те, що в ту мить я була єдиною, хто простягнув руку допомоги цьому бідоласі.

Отримавши від батьків суворе і беззаперечне "НІ!", я вирішила знайти інший шлях. Зайнялася пошуками потенційних господарів для собаки, взявши за гасло слова великого Сковороди: "Хто добре запалився, той добре почав, а добре почати – це наполовину завершити".

Саме так і сталося. У результаті пошуків знайшлася людина, готова забрати собаку. Умовою був лише короткий карантин у клініці, який майбутній господар готовий був повністю оплатити.

Пропозиція була чесною і правильною — собаку очікувало хороше майбутнє. Я погодилась і зраділа, що проблему було вирішено. Але ті останні години, які ми провели разом із собакою, змінили мене.

Своїми добрими очима величезний пес дивився просто мені в душу. І спогад про нього там залишився назавжди.

"Любов не залежить від нашої волі, приходить без нашої заслуги", — говорив Іван Франко. І мені здалося, що це стосується будь-якого виду любові. Так хотілося, щоб собака залишився у нас!

Я привезла його у ветклініку, погладила на прощання кудлату шерсть, поцілувала і попросила пробачення. Здавалося, що залишила не тільки собаку там, але й частинку себе.

Його скавчання ще довго звучало в моїй голові. Я зробила добре діло — дала йому шанс на нове життя, але водночас було відчуття зради.

Гнітючий настрій тримався ще не один день, поки я психологічно не впоралася зі стресом і не умовила себе, що зробила найкраще для тваринки.

Це було не просто розставання з собакою — це було зіткнення з силою справжньої допомоги: вона не завжди легка, не завжди радісна, іноді вона болить.

Ця подія навчила мене, що допомога — це не лише про дії, а й про сміливість віддати щось своє, навіть частинку душі.

Іноді допомога — це не залишити, а відпустити. Це і є сила добра: уміння зробити правильно, навіть коли боляче.

Цей пес змінив усе. Він нагадав мені, що справжнє добро — це завжди трохи жертва, але й велика любов.