М’ягка Ольга, учениця 11 класу КЗ Василівського ліцею «Сузір’я» ВМРЗО

Вчитель, що надихнув на написання есе: Комлик Наталія Григорівна

«Чому бути українкою - це моя суперсила»

Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була. Яка біда мене, яка чума косила! — а сила знову розцвіла П.Г.Тичина

Хто ми? Звідки ми? Які ми? Скільки нас? Переконана, що це ті питання, які кожний народ задає собі з самого початку самоусвідомлення, самовизначення серед моря народностей і племен. Ми шукаємо відповіді, а вона знаходиться у висловлюваннях вчених та мислителів інших народів. Як от, наприклад, Вільям Клінтон: «Україна є одною з наймолодших демократій, але найдавніших націй світу».

Так розпорядилася доля, що мені визначено і призначено жити на Україні, на межі Азії та Європи.

«Україна – серце Європи» Цей вислів знає кожен, та не кожен замислюється, що він означає. Що мається на увазі, чи то географічне розташування нашої держави, чи то популярність її серед європейських народів, чи то національний характер пересічного українця?

На мою думку, наша держава є європейською не тому, що її територія — центр Європи, а тому, що ми здавна сповідуємо принципи свободи й незалежності, які притаманні багатьом народам інших держав. І в цьому, вважаю, наша сила, гордість, незламність.

Однією з найславетніших сторінок історії України є козацька слава. Її довго намагалися замовчувати, але все одно пам’ять про неї передавалася від одного покоління до наступного в народних піснях, легендах і славетних думах. Наше прагнення знати своє героїчне минуле свідчить про духовне відродження мого народу, про його славу і могутність, і в цьому ми неперевершені. Протягом багатьох століть нас намагалися зробити людьми без роду і племені, як і сьогодні «руснява русня» хоче задавити дух волі українців, гнаних, знедолених, але нескорених.  І вам, вороги, хочу сказати:» Не діждетеся, нас не зламати. Ви - раби, крадії, які не знаєте своєї історії, бо її немає». Кров’ю обливається серце, коли бачиш рідний край розтерзаним не тільки чужинцями, а й своїми перевертнями-зрадниками. Пророчими стали слова Симона Петлюри:» Нам не страшні московські воші, нам страшні українські гниди». Кожного дня, тамуючи біль, стримуючи сльози, ми шепочемо:» Це наша земля, найкраща, наймиліша у світі, будемо їсти її, цілувати, тільки не віддавати».

Люблю свою Українську за все: і за оту річечку Карачекрак, яка протікає через моє містечко, і за радісні усміхнені зорі над моєю головою, але найбільше за те, що я є правнучкою великого селянського роду, роботящого, зичливого до інших народів.

Не один раз брав мене дідусь у поле і показував, як треба любити землю. Він говорив: «Оце, онучечко, наша земелька, при цьому, погладжуючи її. Як віднесешся до неї, так і вона віддячить тобі, пам’ятай про це». Дідусь загинув, а його слова залишаються жити. Мабуть, пам’ять - це суперсила, безсмертя  українців.  

У мене, як і в кожної людини, є велика мрія - хочу поїхати до  Бразилії, побачити карнавал, піднятися на Ейфелеву вежу у Парижі, відвідати Італію, помандрувати Сахарою, та найбільшим є бажання - повернутися до рідної Василівщини. Відчуваю, у снах бачу, як зустрічає мене гойдалка, зроблена татусем, черешенька, посаджена прабабусею в День мого народження.  Це все надає сил, віри, що ми обов’язково повернемося.

Отже, я – частинка великої волелюбної європейської держави, вірую у Всевишнього і в силу безсмертного Духу свого народу. Слава Україні!