Тимошенко Андрій

Харківський ліцей № 140, 10 клас

Учитель який надихнув - Курганська Світлана Іванівна

"Війна. Моя історія"

Слухаючи історії від прабабусі про війну, я б ніколи, не міг усвідомити що буду жити також у часи війни. Адже надворі двадцять перше століття, яка війна? Сам собі задавав питання, і відповідав:справжня, жахлива.

Я живу в прекрасному місті України – місті Харкові. Це чудове місто, яке має тільки один недолік, воно розташовано поблизу іншої країни, саме тієї країни, яка і розпочала війну з нашою державою.

Ранок, двадцять четверте лютого двадцять другого року, ми з мамою прокинулись о п’ятій ранку не розуміючи, що відбувається, було чутно гучні вибухи. Мені здавалось, що цей якийсь жахливий сон, але ні… це був не сон, це почалася війна. Що ми відчували тієї миті, складно відразу відповісти. Мабуть, одну незрозумілість і страх, що робити? куди бігти?Ми слухали постійно новини і сподівались, що це скоро припиниться, але ні. Ворог, ще більш і більш наносив удари по місту, тим самим тримаючи в жаху все навкруги.

Почалася паніка, люди масово стали покидати місто. Будинок, у якому я з мамою мешкаю, з кожним днем ставав все порожнішим і порожнішим. Але ми тримались і все сподівались на якесь диво. Допоки одного дня ми, вийшовши на вулицю не потрапили під обстріли, ракети летіли над головою, і одна гільза вилетівши упала недалеко від того місця, де ми знаходились. Ми і багато людей впали на холодну землю і чекали, що вона вибухне. Але дякуючи Господу, вона не вибухнула і ми щосили побігли додому. Саме той день став вирішальним у прийнятті рішення, що треба виїжджати з міста. Оскільки в нас не було машини, а транспорт не ходив, це додавало неабияких складнощів.

Ми почали телефонувати до різних знайомих з проханням про допомогу. Але чули тільки те, що: “на жаль ми вже виїхали - пробачте”. Ми вже з мамою не уявляли що робити, сподівались тільки на якесь диво,і воно сталося. Зателефонувавши просто приятелям і розповівши про свої жахи, вони відразу відгукнулися на допомогу. Не зважаючи на те, що вони вже були на відстані чотириста кілометрів від міста, вони розвернули машину і приїхали, щоб забрати нас. То був одним із найкращих днів у моєму житті, який я буду пам’ятати все своє життя.

Далі, звісно, ми прибули в більш безпечніше місто в Україні, де ми трохи заспокоїлись, і я навіть мав змогу навчатися в іншому місті, познайомившись з іншими учнями. Але я все одно сумував за своїм містом, і кожного разу, коли там відбувались жахливі події, проживав ці моменти ніби я там.

На жаль, війна ще триває і коли вона закінчиться невідомо. Але з приходом війни моє життя дуже сильно змінилось. Ми почали цінувати кожен прожитий день,звертаємо увагу на якісь дрібниці, які раніше навіть не бачили. Ми намагаємось бачити сонце, навіть крізь хмари. Ми цінуємо і кохаємо своє життя…