Жукова Анна, викладачка Загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів – дошкільний навчальний заклад – позашкільний навчальний заклад – гімназія ”Асканія-Нова"

Хто надихнув на написання — директорка школи Ірина Павлівна Марчук

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча історій, переплетених у одну - історію мого життя, що розділила війна. Здавалося б, лише вчора ми були вдома, у Львові, де солодкий запах кави змішувався з ароматом свіжоспеченого хліба. Життя текло спокійним потоком, незважаючи на напругу, що витала в повітрі. Ми допомагали плести сітки, зустрічали людей з вокзалу, що тікали з вогню війни, і в глибині душі розуміли, що ця війна змінить нас назавжди.

Найбільше пам’ятаю невідомість, що накрила нас, як густа хмара. Перші вибухи змінили все, розриваючи звичну реальність. Боліло серце за чоловіком, що пішов до тероборони, і за маленьким сином, якому було лише 9 місяців.

Саме тоді, коли страх за майбутнє став нестерпним, ми вирішили зробити кроки назустріч безпеці, і з важким серцем, але з надією на краще, виїхали до Польщі.

Ми, троє - моя мама, син і я, мов три маленькі пташки, що шукали тепло і безпеку в чужому гнізді.

Село Нєлєпковіци, що розкинулось біля річки Сян, поблизу міста Ярослав, стало для нас притулком, теплим і затишним. Зустріла нас родина: мати та донька, які з відкритим серцем прихистили нас. Їхній доброзичливий погляд, щира посмішка та гаряче бажання допомогти стали променем світла у темному часі.

Я їздила до міста, де допомагала розвантажувати гуманітарну допомогу, що прямувала на Україну, до дому, де треба було відновлювати життя.

Бачила зболілі обличчя, чула історії про втрати і розпач, але одночасно відчувала непереборну силу духу, бажання жити і боротися.

У тому безладді і хаосі я знайшла призначення - допомагати. Там мене впізнали як вчителя англійської мови і запропонували зв’язатися з директором приватної школи. Пан Каміль Дзюнкевич, директор, створив класи для українських дітей, що змушені були тікати від війни.

І ось я знову вчитель, вже в іншій країні, але з тим самим бажанням навчати, передавати знання, бути корисною. У менших класах я бачила ніжність і невинність дітей, у старших - зрілість і розуміння тяжкості ситуації. Діти з нетерпінням чекали кожну зустріч, з щирою радістю ділилися своїми враженнями, і я з радістю взялася за роботу, викладаючи українську мову, англійську, зарубіжну літературу і українознавство. Діти швидко адаптовувались, інтегрувались у нове середовище.

На канікулах ми їздили на екскурсії, відкриваючи для себе красу Польщі. Але в глибині душі сумувала за домом, за рідними, за своєю країною.

Я бачила в очах дітей ту ж тугу, той самий боль, що і в моєму серці.

Пройшов рік. Час, що розтягнувся в нескінченність, наповнений сумом і тугою за домом, за рідними, за рідним краєм, де лишилися спогади і майбутнє. Але життя не стоїть на місці. Я помічала, як діти з кожним днем ставали впевненішими, з радістю ходили в польські класи, навчаючись новому і адаптуючись до нових умов. Їхній сміх і радість дали мені зрозуміти, що вони знайшли своє місце у цьому новому світі.

І тоді, у мене в душі засвітилася надія. Я зрозуміла, що цей час - це не кінець, а початок нового етапу. Це був знак, що час повертатися додому, до того місця, де мене чекали мої рідні, де мені було судилося бути. І я була рада, щаслива, що знову можу бути вдома, серед своїх.

1000 днів війни… За цей час побачила багато горя, страждань, але також багато любові, підтримки, співчуття. Війна змінила мене назавжди, зробила сильнішою, вчила цінувати кожен день і кохати життя. Я вірю, що ми переможемо, і з радістю буду будувати нові мости до світлого майбутнього.

Війна змінила все, що я знала, але вона не змогла змінити моє бажання жити, моє бажання бути корисною, моє бажання допомагати. Вона надала мені сили і відкрила нові шляхи. Я впевнена, що ці 1000 днів стали для мене переломним моментом. Тепер я інша, сильніша, мудріша. І готова продовжувати писати свою історію, історію життя, історію перемоги.