Я вчитель української мови та літератури. Працювала у 63 школі Маріуполя. Зараз працюю директором ліцею Сартанської громади, який працює дистанційно. Виховую двох дітей.

Війна застала мене 24 лютого вночі, тому що треба було евакуювати університет сина. Вночі оголосили евакуацію. Він виїхав, я його проводжала, а потім повернулася додому. Проживали ми на Лівому березі Маріуполя, тому війну відчули повною мірою. Деокупації ми не дочекалися і вийшли із Маріуполя 7 квітня. 

Труднощі були жахливі. Загибель друзів – це найстрашніше, що було. Я була поранена досить серйозно. Дякуючи Богові і доньці, яка мене виходила, все обійшлося добре.

Звичайно, що стикнулися з нестачою їжі, води, з холодом, з бомбардуваннями, з усі лихом, яке відбувалось і відбується з усіма маріупольцями.

Ми виходили із сусідами, які були у бомбосховищі. Це було 7 квітня вранці. На той час наш район і Лівий берег масовано бомбардували. Спостерігали, що вранці найтихіше. І під оцими бомбардуваннями ми бігли. Або пан, або пропав. Тоді вже не залишилося нічого. Або помирати в сховищі або намагатися врятуватися. 

Одне з найстрашніших лих - те, що не змогли врятувати домашніх тварин. 

Кінцевий пункт для мене - це Івано-Франківськ. Повернулася на батьківщину. 

Хотілося б, щоб війна закінчилася завтра або навіть сьогодні. А коли це буде, одному Богові відомо. Сподіваюсь, що майбутнє буде щасливим у вільній і незалежній Україні.