У 2014-му ми жили в Маріуполі, там і залишилися. 24 лютого 2022 року ми були вдома. Перша ніч була напружена, але досить спокійна, тому що ми не знали, що буде так страшно. Думали, що як у 2014-му, десь там побахкає і все. Ми жили на околиці Маріуполя. Ми не чекали того, що сталося. 

У той момент шокувало, що це 21 століття, і це не вкладалося в голові. Було дуже гірко, коли ми зрозуміли, що у нас уже в місті "днр", це був найстрашніший шок. 

Ми жили на околиці і були ізольовані від усього міста. До кінця березня ми думали, що це тільки в нас, що тільки наш мікрорайон так страждає. Тому що звідти неможливо було вибратися вже у перших числах березня. Його окупували раніше за всіх. У нас не було ні сигналів повітряної тривоги, ніякої організації, зовсім нічого. У нас просто грабували магазини, все виносили, я з вікна спостерігала і не могла зрозуміти, що це коїться. 

Наш район першим відімкнули від електрики. Нам до 2 березня телефонували родичі з центру і казали, щоб ми їхали до них рятуватися. 

Те, що у нас було, ми тим і рятувалися. Якщо до центру доїжджали волонтери, була якась допомога, то до нас не доїжджав ніхто. Вони нас взяли в оточення вже з початку березня. 

Ті запаси, які у нас були, ми їли. Першим, що у нас закінчилося, це була вода. Топили сніг. Це було свято, якщо вдавалося. Відсутність води - це було найважче. Було повне зневоднення. Зима була затяжною, але у цьому був позитив. Тому що не псувалися продукти на холоді і можна було розтоплювати сніг. А з іншого боку, це був шалений холод, від якого я досі страждаю. 

Було дуже складно виїхати. Ми це зробили дуже пізно, тому всю красу "русского міра" ми на собі відчули. Ми приїхали на підконтрольну територію 3 червня. Вже почалася фільтрація. Ми цього дуже боялися. Якщо з центру міста на початку березня ще виїжджали, якісь колони були, то ми нічого цього навіть не знали. У нас не було ніякого зв'язку. Потім уже нам привезли звістки від дітей. У селі біля Маріуполя проривався зв'язок. Про Бучу і Ірпінь ми почули вже влітку, коли виїхали.

Була фільтація, ми боялися її проходити. У нас були домашні тварини, ми не могли нікуди виїжджати. У черзі на фільтрацію треба було стояти 5-8 днів. Потрібно було там ночувати. Це дуже принизливо було. І ми боялися. Тому що люди говорили, що вони діставали з телефону навіть те, що повидаляли. Ми знайшли зв'язки і просто купили фільтрацію. Ще й задешево. У росіян на блокпосту. Це була середина травня. 

Потім ми стали думати, як нам виїжджати. У нас була машина, але вона була прострелена і дуже постраждала. Ми боялися на ній їздити: якщо «днрівці» побачать, що машина непогана і на ходу, вони її заберуть. Вона була без вікон, вся в дірках від осколків, прострілена. Чоловік тихенько її завів і виявилось, що вона на ходу. З'явилася нова проблема - треба було брати пропуск для виїзду, який діяв лише тиждень. Однією машиною було виїжджати небезпечно, ми знайшли ще дві машини. Так і виїжджали разом.

Координували волонтери із Запоріжжя. Допомагала донька і знайомий, який дав координати одного пансіонату в Бердянську, де ми могли пересидіти. Тому що у волонтерів була можливість нас забрати тільки з Бердянська. До Маріуполя вже не пускали нікого. 

Ми доїхали до Бердянська. Це було дуже страшно і дуже швидко. Без вікон, з тваринами, повна машина речей. Не так як у березні, коли люди похапцем збиралися і їхали з однією валізою. У нас був час зібратися, але це було ще важче. Коли ти розумієш, що вже не повернешся і все залишаєш. І батьків теж. Там залишилися мої батьки. Їм за 70. Забрати їх з собою не було можливості. Вони живуть у приватному будинку, він постраждав частково. 

З Бердянська нас забрали волонтери. Вони приїхали колоною з семи машин. Це було дуже страшно. Ми доїхали до Василівки. Нас не пропустили. "Днрівці" почали стріляти в повітря. Пропускали до восьмої, залишалося 10 хвилин, вони сказали, що ми мали раніше приїхати. Вони поставили нас у полі і сказали, що будемо ночувати тут. Але наші волонтери виявилися дуже спритними і поїхали іншою дорогою. Це було дуже страшно, ми їхали на великій-великій швидкості. 120 км на годину. 

Загалом із Маріуполя до Запоріжжя ми добиралися п'ять діб. Із зупинкою в Бердянську. І 3 червня ми вже були в Запоріжжі.

Ми вивезли собаку і кішку-сфінкса. Вони ховалися з нами в підвалі. Разом з нами через усю Україну проїхали. 

Після стресу з'явилися проблеми зі здоров'ям. Я не працювала, працював чоловік. Він був головним інженером в підрядній організації комбінату Ілліча. Він залишився без роботи. На щастя, знайшов тут нову, але це, звичайно, зовсім не те, що раніше. 

Здається, що війна триватиме довго. Але хочеться вірити в краще. 

Я не знаю, яке буде моє майбутнє. Якби вдалося тут отримати житло, ми б залишилися в Ужгороді. У Маріуполь я повертатися не хочу. Знаючи, які люди там залишилися.