Лахманюк Анастасія, 10 клас, Старокостянтинівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №1 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Самолюк Оксана Дмитрівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Пропустити бабусю у черзі, подати склянку води, прибрати кімнату когось іншого – частина нашої щоденної рутини. Ми не задумуємось про ці речі, допоки в голові не почуємо слова подяки. Колись це можна було назвати просто «маленькі кроки до Раю», але з початком повномасштабного вторгнення,  ми почали краще розуміти цінність слова «допомога». Щодня споглядаємо, які емоції може викликати така підтримка у тих, хто цього потребує. Починаючи з 2022 року, ми щодня завдяки цим маленьким крокам, наближаємось не тільки до Перемоги, а також й до світлих посмішок тих, хто недарма допомагав іншим.

Однією з таких стала і моя бабуся Людмила (моїй помічниці всього лише 69!), яка має у своєму серці мужність і сміливість, які загартували дух моєї родини.

На початку повномасштабного вторгнення, коли ще всі споглядали за своїми безтурботними спогадами з минулого, боячись дивитись у темне майбутнє, вона прийняла понад 10 наляканих сімей з Херсонщини, Миколаївщини, Одещини. Щодня вона приходила до родин, і сама не знаючи, що буде далі,  вселяла у їхні серця віру, що скоро цей страшний сон закінчиться. Моя бабуся!!! Моя рятівниця!!! Вона змогла нас усіх згуртувати навколо спільної трагедії.

Споглядаючи за її діями, недоспаними ночами, налякана я, не розуміла її сміливості. Чи може людина думати за інших, коли настав такий час, що залякує думкою за небезпеку для самого себе? 

Але чи справді все було так страшно, чи ворог нагнітав страх, щоб ми сторонились одне одного? Я відкинула цю думку, поринувши у буденні справи, які тільки тримали відчуття привикання до цього кошмару, але одна подія змусила мене озирнутись у спогади моїх переляканих роздумів. Після щоденної монотонності, вже на початку літніх канікул, моя бабуся, побачивши мій «сірий стан», хотіла все швидше повідомити мені щасливу новину. Постраждалі люди, які раніше боялись свого похмурного передчуття прийдешніх днів, тепер сміливо дивились в очі наляканої перед ними війни. Вони повернулись додому, почавши допомагати своїм друзям та кинули виклик злу на захист мирного життя.

Згадавши усі свої страхи, я зрозуміла, що ми були злякані не небезпекою, а думкою про відсутність допомоги зі сторони інших.

Нарешті зрозумівши про цінність звичайних речей, таких як: сміливість, мужність, боротьба зі страхом, які так сильно можуть протистояти глибокому жаху, можна було глянути у світле майбутнє. Воно стало сповнене маленькими думками про те, щоб досягти подальших перемог у житті, потрібно зробити тисячі таких відважних справ, які робила моя бабуся.

Охоплена прагненнями, я вглядалась і у своє майбутнє, знаючи, що через силу нашого народу та маленьких досягнень кожного українця, воно буде без війни.

Випадок прояву сильної сторони бабусі ще довго відгукувався щасливими і гордими емоціями у моїй голові, але в одному етапі мого життя, почала згадувати його ще дужче. Читаючи у телефоні тривожні новини про ще одні вибухи та трагедії, я познайомилась з Поліною, якій шістнадцять. Через декілька тижнів щирих розмов вона розповіла мені, що живе у м. Дергачі Харківській області, у самому центрі пекельних вибухів та страшних подій. Щоразу, коли вона писала мені про чергові хвилі горя, які повторювалися так часто, намагалася підтримати її, знайти слова… Зізнаюся чесно, інколи було так страшно, що емоції керували розумом. Коли хотілося щось їй сказати, але просто дивилися через монітор екрана одна на одну і ридали…

Бувало таке, що Полінка мені телефонує, і ми просто під звуки вибухів у Харківській області плачемо, не сказавши жодного слова.

Через тисячі слів, наповнених трагедіями, страхом, незнанням, що буде далі, я споріднилась з нею та почала відчувати ці жахіття на собі. Я не могла зупинити трагедії в її житті. Але після чергової розмови-мовчанки, дівчинка написала мені щирі слова подяки за всі слова, ридання-мовчання, які лунали у хвилини відчаю, за всю моральну допомогу, яка відволікала її від безнадії.  Познайомивши Поліну з Веронікою, Катериною,  не чекала слів похвали за мій вчинок або лестощів.  Хотіла, щоб вона знайшла ще більше друзів та підтримки.  І це усіх нас об’єднало.

Ми стали найкращими друзями.  Хвилини проведені разом, на жаль, через монітор екрану, надихнули на більші звершення.

Ми вирішили відправити маленькі подарунки, а саме: цукерки, печиво, іграшки, книги, вироби виготовлені власними руками - наповнені якимись особливими спогадами, які мають підняти настрій нашій подружці і допомогти боротись із черговим страхом. У шкільному житті підтримували і брали активну участь у ярмарках, пакунки-подарунки для наших хоробрих воїнів, просування важливих зборів на дрони, тепловізори... Я безкінечно радію тому, що кожен з моїх знайомих спробував себе у волонтерстві. Деякі навіть ділилися своїми наступними маленькими допомогами, але ми не звертали уваги на їх розмір або вартість,  бачили лише той потенціал, який може вирости у їхньому серці.

Сила допомоги і справді змінилась за весь цей шлях нашої боротьби з власними і чужими страхами.

У минулому ми могли не помічати підтримки інших, переживаючи лише за своє майбутнє і як провести  вільний час. Але тепер, коли  живемо і цінуємо кожну хвилину, навчились відчувати емоціями кожні слова. Слова сказані, щоб нас підбадьорити, починаємо бачити, наскільки ця допомога впливає на майбутнє нашої душі. Дехто соромиться отримувати підтримку зі сторони інших, вважаючи це проявом слабкості. Та чи соромимось ми, коли самі допомагаємо позитивними емоціями затьмарити жахливі спогади або коли підтримуємо себе словами мотивації та віри в себе? Ми повинні з сміливістю складати всю особисту та чужу допомогу у сходинки до наступних перемог.