Лахманюк Анастасія, 10 клас, Старокостянтинівська загальноосвітня школа I-III ступенів №1 Старокостянтинівської міської ради Хмельницької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Самолюк Оксана Дмитрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Тривога. Страх. Я не була готова до цього… Мабуть,  ніхто не був готовий. Війна у війшла у відкриті двері нашого будинку та почала загарбувати людей, життя, особистості. Починаючи із 24 лютого 2022 року,  ми стали  неначе новішою версією себе.

24 лютого – це мав бути  ще один день мого підліткового віку - буденним та одноманітним.

Я прокинулася від розмови батьків, у якій часто згадувалося слово «війна». Ми почали збирати речі та поспіхом поїхали до родичів, щоб бути поруч з близькими людьми. Усе це було ніби в якомусь забутому документальному фільмі про світові війни.

Але ні, то сучасний фільм, і я зі своєю родиною, на жаль, головні герої у ньому.

Перші дні повномасштабного вторгнення я не мислила взагалі, страх забрав усі мої емоції та паралізував мою свідомість.  Коли літак  пролітав над нашим будинком, ми залишали все і бігли в укриття. У першу ніч я не думала взагалі ні про що.

Секунди. Хвилини. Дні минали швидко, все ставало буденним. Відчуття, що на твоїй рідній землі війна не жахало так, як було на початку. У хід почали йти думки: «Що  було б якби повномасштабного вторгнення не сталося?», «Чи б змінилося моє бачення про світ без війни?»

На жаль, ми почали займатися звичними для нас справами: батьки щоранку їхали на роботу, а ми із сестрою залишалися вдома. Постійні тривоги та страшні новини ніби віддаляли той безтурботний та безпечний час від серця.

Старокостянтинів не можна назвати центром подій, але ворожі шахеди та ракети з неймовірною швидкістю досягали і нас…  

Ворог підбирався все ближче до теплих домівок мешканців міста, які спокійно займалися своїми справами. Але знову сигнал «Повітряна тривога» повертав мене до реальності. Поспіхом, узявши документи, воду та ковдру, поспішаю в укриття. Час ніби зупинявся, коли сидиш у підвалі і просто тихенько молишся. Це була щотижнева петля.

Минуло багато днів дистанційного навчання у школі та переписування через Інтернет із друзями. Нарешті ми пішли у школу – те місце, яке трішки мало нас соціалізувати після стількох місяців проведених на самоті!

Школа і справді відволікала мене від тодішніх ситуацій. Ми з однокласниками багато сміялися та обговорювали те, що сталося із всіма нами.

Але я не забувала про війну. Тривоги настигали нас і в навчальну хвилину.  Щоб хоч якось допомогти нашим воїнам вибороти Перемогу, наш клас улаштовував різні благодійні ярмарки на підтримку ЗСУ. Ці маленькі дії ще більше підштовхували нас до такої омріяної Перемоги.

Життя почало налагоджуватися та ставати таким, яким воно було до війни, так мені здавалося.

Були  на  моєму шляху і страшні моменти. Часом ставалися такі дні, у які всі плани руйнувалися через постійні повітряні тривоги та вибухи. Також були і темні дні через вимкнення світла та холодні стіни без опалення, які додавали ще більше смутку та розчарування.  Але усе це ніколи не зрівняється з болем тих хвилин, коли розумієш, що людину, яку ти знав - більше немає. Людину, яку забрала війна, і той жах, що мені потрібно пройти увесь шлях до Перемоги вже без неї, так і б’є по серцю...

Не буду приховувати. Мені здавалося, цей жах закінчиться дуже швидко. Але… Ці наївні думки розвіялися, коли настали перші роковини, другі…І уже майже треті…

Єдина мотивація, яка допомагає мені рухатися вперед - це показати ворогові, який ми сильний та незламний народ!!!

Ніхто з українців не обирав цей шлях, але усі українці обирають яким він буде – сумним  та стражденним за минулим, чи світлим і радісним у майбутньому.

Моя тисячоденна боротьба, на жаль, продовжується. Вона наповнена багатьма емоціями, які змінили мене як людину. Тепер я знаю, чого бажаю – жити у вільній та незалежній Україні.