Юлія Кисіль

Бериславський фаховий педагогічний коледж ім. В. Ф. Беньковського Херсонського державного університету, 1 курс

Вчитель, який надихнув на написання есе: Сагун Алла Володимирівна

«Війна. Моя історія»

Україна−велична країна, на суверенітет якої постійно хтось посягав: Візантійська імперія, Польська шляхта, Золота орда, Річ Посполита, Московське царство, Османська імперія. Протягом усієї тисячолітньої історії нашої держави тривали війни, що несли лише одну ціль − захват територій. Завжди Україна приваблювала своїми родючими землями, вигідним територіальним положенням, корисними копалинами та просто своїми краєвидами, що захоплюють дух.

Наша земля багата не тільки своїми ресурсами, а й розумними та талановитими людьми. Напротязі всієї історії вони доводили, що українці−мирний працьовитий народ, що живе своїм життям та нікого не чіпає, але якщо бодай хтось зажадає захопити рідну землю цих людей, то ці вони візьмуть в руки зброю та стануть на захист свого. Ті самі козаки−великі воїни, що стали майже візитною карткою України−були, здебільшого, селянами-втікачами. Вони, замість того, щоб бути кріпаками, вирішили стати захисниками своєї землі від загарбників, яких, на той час, було предостатньо.

Роки минули, Україна здобула свою довгоочікувану Незалежність, але і зараз від неї не відчепились. У 2014 році «зелені чоловічки» проникли на територію Криму, а потім і на територію Донецької та Луганської областей. Цього расєї здалось замало, тому 24 лютого 2022 року кремлівський диктатор оголосив початок так званої СВО, що, по-суті своїй, є повномасштабним вторгненням на територію України. Війна почалась о четвертій ранку, а вже о дев’ятій воєнкомати були переповнені від бажаючих стати на захист своєї Батьківщини. Воювати пішли всі: і чоловіки, і жінки, і старі, і молоді. Саме тоді, в ті моменти, у ДНК українців прокинувся той ген козацької відваги.

Херсонська область була окупованою з найперших днів вторгнення. Нам, простим жителям, довелось багато чого пережити: постійні обстріли, дефіцит продуктів харчування, медикаментів та товарів промисловості, відсутність засобів комунікації, відключення світла, води, газу на п’ять днів і більше. Та просто щодня дивитися на ці зухвалі, вибачте, морди, що так впевнені, до сьогоднішнього дня, до речі, у своїй правоті−це вже саме по собі випробовування. Ці виродки відносяться до жителів міст, яких вони асвабаділі від всього того, що люди мали, як до сміття.

Я пам’ятаю той день, коли дізналася про звільнення правого берега. Я, без перебільшення, ридала від щастя, не в змозі зупинитися. Всі ми тоді думали, що скоро черга прийде і до нас. Минув вже рік, але наш берег і досі живе під цієї трикольоровою ганчіркою. З кожним прильтом в голові проминає думка «а раптом це воно?», але ні. Нашим військовим дуже важко дається звільнення, адже рашисти за увесь цей час тут вже знатно окопалися, наставили мін, постягували техніку. Не знаю, що воно буде.

Проживаючи вже півтора роки в окупації, я дуже сильно чекаю того дня, коли зможу побачити тих великих, без перебільшення, людей, що так відважно йдуть в бій проти підступного та жорстоко ворога, що залишений усілякої людяності.