Анастасія Кашель

Миколаївський фаховий коледж культури і мистецтв, 1 курс

Вчитель, який надихнув на написання есе: Васильєва Марина Федорівна

«Війна. Моя історія»

«Мені дуже шкода... але принаймні, хоч ти з родиною у безпеці», - йшлося у повідомленні.

Мені було начхати на безпеку, на сусідів, що чули мій плач, на усе. В голові було лише одне - жах. Дзвінок мамі, подрузі, родичам в Україну, знову мамі, похапцем збори на мітинг під консульством країни, що того ранку збожеволіла в очах всього світового суспільства та розпочала повномасштабну війну в Європі.

Вулиця тихенько гула розмовами про останні події, а я плакала в автобусі на шляху до консульства. Щось фундаментальне та непорушне в моїй душі тоді впало і з гуркотом розбилося. Щось, що завжди відчувалося мною як основне та незмінне – раптом заворушилося і почало жити своїм, окремим життям. То не був страх чи жаль. Радше забутий кошмар, що звільнився з ув´язнення іще лютішим.

На мітингу були місцеві репортери, натовп українських емігрантів та кілька організаторів. Я тоді вперше здивувалась: як люди можуть бути такими спокійними, зібраними? Як вони могли за кілька годин написати сценарій виступу про війну та декламувати вірші, так, ніби йдеться не про них самих, не про їх домівку, а щось абстрактне? Як взагалі можна думати про щось інше?

Тоді розпочався довгий період адаптації до абсолютно нової реальності.

На момент початку війни я з родиною вже три роки перебувала в еміграції, і тоді тільки лінивий не зауважив: «Як же добре, що ви не в Україні», - що в батьків викликало двозначний вираз обличчя, а в мене ледь не відразу. Бо крізь очевидну раціональність, це дуже нав´язливо бриніло мені егоїзмом та банальним нерозумінням предмета. Жоден з нас не радів тому, що ми далеко від дому в цей тяжкий момент.

Очевидно, що людей довкола війна не зачепала аж ніяк, і окрім глибокого занепокоєння та жалісливого погляду, навряд чи можна було чогось чекати.

Було помітно, як між мною і людьми, з якими ще вчора я спілкувалась на рівних, з’явилася прірва нерозуміння. З’явилася якась величезна різниця між нами, якої раніше я не відчувала.

Вони дивились на мене, а у очах читалося невизначене запитання. Цей погляд зніяковілого нерозуміння не сплутати ні з чим. Так дивляться на смертельно хворих, не знаючи з чого почати розмову, та на матерів, що втратили дітей.

«Так, загалом, твоє горе зрозуміле... але ж... що тут додати...».

Я мусила сама шукати відповідь на це питання. Чому ця подія стала для мене настільки травматичною? Іноді здавалося навіть більш, ніж для моєї бабусі, що сиділа в погребі на мішку картоплі, ховаючись від вибухів, і при цьому мала бадьорий та оптимістичний настрій.

Що таке війна для мене? Що таке Україна для мене? Чи я, особисто, можу чимось зарадити? Як донести байдужим людям, що відбувається, та чи варто? Іноді мене дійсно жахала необізнаність оточуючих мене людей. Сама наявність потреби пояснювати, хто винний у цій війні, чому ця провина є колективною та історичною, а не особистісною, та пояснювати сформованим дорослим людям про просту свободу волі Людини, було для мене дикістю.

На сьомому місяці війни я отримала повідомлення від батьків: «Ми повертаємось. Життя тут безпечне та стабільне, тут є все, окрім сенсу...».

Я зраділа. Їх мало хто зрозумів. А коли через деякий час вирішила повернутись і я – один дуже здивований друг сказав мені: «Я не уявляю, як можна йти на смерть. Якби прийшла війна до мене - я б просто переїхав. Хіба життя не важливіше за будь-що?»

Чи це не вірно? Я думала.

Справа була не просто в землі, не в правоті. Навіть не просто в понятті «дім».

У цій війні йдеться про Волю. Ту саму, що була дарована людині з початку існування Світу. Ту, яку не порушував сам Творець. Напевно, тільки за неї і варто боротись.