Кононенко Катерина,

«Харківський ліцей №107 Харківської міської ради», учениця 11-В класу

Вчитель, який надихнув на написання есе: Кіндра Вікторія Григорівна

"Війна. Моя історія"

Вітаю, я Катерина. Ранок 2022 року, мамині слова : «Прокидайся, донечко, війна». Я все ще була в теплому ліжку й одразу не повірила її словам. Начебто хтось увімкнув страшний фільм: в одну мить усе змінилося. Стурбована мама хапається за все, що тільки можна. Тато, як ніколи мовчазний і суворий, постійно прислухається до вибухів за вікном, а вони все ближче і ближче.

Зимовий казковий прозорий ранок ніби наповнив важкий, сірий туман страху і невідомості. Ніхто з нас не знав, що буде далі. Гучна сирена за вікном, моторошні звуки вибухів, усюди сповіщають про початок вторгнення – все це дало нам зрозуміти, що з сьогоднішнього дня наше життя змінилося назавжди.

Страх, переживання, злість охоплювали мене в той момент. Я не усвідомлювала, чи зможу знову, як і раніше піти до школи, зустрітися зі своїми однокласниками, просто жити.

У перший день повномасштабного вторгнення наша родина прийняла рішення виїхати з Харкова. Ми сумнівались, чи варто виїжджати з міста, полишивши свій дім. Я сподівалась, що все скоро минеться і це якесь непорозуміння. Але згодом, ми усвідомили, що виїхати з Харкова було правильним рішенням. Не було іншого вибору, як поїхати до бабусі.

До початку вторгнення дорога до бабусі була така спокійна, звична та знайома. У той день - сотні машин, шалені затори, військова техніка, яку я бачила вперше в житті, озброєнні люди – усе це не тільки не заспокоювало, а лише посилювало відчуття тривоги і страху. Я панікувала, ще до кінця не розуміючи, що зараз відбувається.

У місті, де ми зупинилися, також було тривожно. Звуки вибухів розривали таємничість ночі, і зорі вже не здавалися такими яскравими, а ніч такою чарівною. У той час, поки ми були в Зінькові, Харків активно обстрілювали. Було мало надій на те, що ближчим часом ми повернемось додому. Дуже сумувала за рідним містом. Перед очима спливали спогади про мирне життя. Я почала звикати до нового місця, відвідувала місцеву школу, гарно навчалась. Інколи знайомі відправляли нам фото нашого будинку, який довгий час стояв з розбити вікнами.

Щоб навести лад у квартирі, мої батьки вирішують поїхати до Харкова. Я дуже переживала за них, адже там все ще було небезпечно. На щастя, усе обійшлося. Мама привезла уламок ракети, який влетів у нашу вітальню. Він ніби обпалював долоні холодом і відчуттям відчаю та болю. Через деякий час мої батьки запропонували мені повернутися до Харкова.

Харків – це моє місто. Мій дім. Місто, де я виросла, місто моїх друзів, місто моїх мрій. Проїжджаючи повз розбиті будинки, дитячі майданчики, я не могла стримати сліз. Це був жах. Відчуття дому охопило мене і наповнило теплом. Це щемливе чуття дому, змішане з тривогою і з вірою, що все буде добре. Ми вдома.

Зараз я живу в Харкові, навчаюсь, роблю донати та живу, як і раніше, але з острахом за своє життя. Адже я все ще відчуваю паніку, коли починається обстріл міста.

Мої погляди на життя кардинально змінились. За одну мить того лютневого ранку я подорослішала: почала цінувати кожну хвилину проведену з родиною та друзями, кожну можливість пізнавати себе, дізнаватись щось нове. Моє життя вже не стане таким, яким воно було, дитячим, безтурботним та мрійливим.

Війна – найстрашніше, що може бути на цьому світі. Кров, смерть, сльози, руїни і розбиті, скалічені душі. На жаль, українці вкотре зіштовхнулись із цим жахіттям.

Ми знаємо,що перемога за Україною, ми повинні зробити все можливе і неможливе заради нашої країни, якщо прагнемо жити вільно і спокійно.

Слава Україні! Слава нашим захисникам і захисницям!