Марія Семенівна місяць провела в окупованому Маріуполі. Коли вона вийшла з підвалу, то була шокована тим, як постраждало місто. А ще вона бачила, як одну з жительок її будинку похоронили на дитячому майданчику

Мені 67 років. Дуже тяжко згадувати Маріуполь. Ми з рідними місяць провели там під бомбами. Я вперше покинула домівку. Трудилася соціальним працівником 20 років, нікуди не виїжджала. А тепер, маючи житло в Маріуполі, я скитаюся по Україні.

24 лютого мені подзвонила дочка. Була сьома ранку. Я вже на роботу зібралася. Вона сказала, що в нас почалася війна. Мені складно було в це повірити. Я одразу зателефонувала своєму керівництву. Четвер та п’ятницю ще відпрацювала, а потім директорка сказала: «Не ходи, бо можеш не повернутися». 

Нас бомбили. Я бачила смерть і те, як загиблих закопували у дворах. Ми зосталися взагалі без зв’язку, відірвані від усього світу. Було дуже страшно. Ми в чужих людей переховувалися. Через місяць дочка й зять (ще в мене є шестирічний внук) сказали, що треба виїжджати. 24 березня ми сіли в машину і через мінне поле поїхали на Запоріжжя. Нам допомагав волонтер. Потім три місяці провели в селі у двоюрідного брата. 

Ми ховалися в підвалі, а як вийшли, було страшно глянути довкола. У мене сльози полилися. Я побачила зруйновані будинки, вщерть згорілу десятиповерхівку, повалені стовпи. Але люди так згуртувалися! Зробили печі й готували разом. Я цілими днями молилася, щоб Бог захистив наших людей.

Жінка, що жила на восьмому поверсі нашого будинку, вийшла в двір з собачкою і загинула. Її труп закопали прямо на дитячому майданчику.

Це, напевно, не скоро забудеться. Стільки часу пройшло, а в мене досі все перед очима. 

Ми їхали в село Широкине, але на блокпості нас не пустили. Довелося там ночувати. Людину, у будинку якої ми зупинилися, вбили. Ключі нам дала сусідка. Я просила, щоб хоча б дитину з дочкою пустили, а ми з зятем переночували б і в під’їзді. Та вона сказала, що можна жити, скільки треба. Ми просиділи там два тижні. 

Моя сестра жила біля порту. Її квартира згоріла. Вона 48 років працювала, щоб заробити на житло. Тепер залишилася з документами і однією сумкою з речами. Усіх зачепила ця війна. І моя дочка постраждала, і свати. Вони жили на проспекті Будівельників, а там точилися запеклі бої. Всі вікна повилітали. Було страшно. Але ми, українці, народ сильний. Витримаємо все й заживемо ще краще. Я дуже хочу повернутися в Маріуполь. Все буде Україна!