Ми жили у Маріуполі з чоловіком і моїми батьками. Мій чоловік офіцер, він пішов воювати 24 лютого разом з моїм батьком. Батько пішов у військкомат добровільно. Вони були захисниками Азовсталі, пережили полон. Батька вже обміняли, а чоловік досі у полоні. Ми зараз винаймаємо житло у Дніпрі. У мене маленька дворічна дитина. Чекаємо на повернення чоловіка додому.

У перший день війни чоловіка викликали у військову частину. Ми жили у приватному будинку, тому запаси у нас були. З водою і дитячим харчуванням було складно. Удень дитина була без підгузника, а вночі одягали. За час війни привчили його їсти дорослу їжу – іншого виходу не було.

Воду ходили набирати під обстрілами. Багато людей при цьому гинули. Чоловік-військовий привозив нам свої сухпайки, які видавали в армії.

Коли Маріуполь був окупований, а нашою залишилась тільки Азовсталь, я ходила по місту у пошуках продуктів і бачила, що на завод скидають авіабомби. Підіймався чорний дим, і я розуміла, що там перебувають мої батько і чоловік. Це було найстрашніше. Я не знала чи живі вони, чи ні.

У кінці березня я виїхала за місто, там подекуди можна було зловити зв'язок. Інколи чоловік писав повідомлення і ми з ним зідзвонювалися. Так я дізналася, що вони живі. Потім зв'язок зник. Пізніше я дізналася з новин, що вони у полоні.

Ми заплатили перевізнику і виїхали. Було дуже страшно, бо ми родина військових. Їхали під обстрілами. Перевізник вигадав легенду, що ми його сім'я і він везе нас у Мелітополь.

А з Мелітополя нам вдалося виїхати на територію підконтрольну Україні. Звісно, ми ніде не говорили, що ми родина військових.

Ми обрали Дніпро, тому що це велике місто найближче до дому. Я дуже хотіла, щоб мої рідні якомога швидше повернулися до нас із полону. Ми знали, що буде обмін. В один із днів мені зателефонували з СБУ і сказали, що мого батька обміняли. За 15 хвилин уже зателефонував тато.

Мрію, щоб моя родина була у повному складі. А ще дуже хочу повернутися додому, в Маріуполь. Щоб усі були живі-здорові і разом.