Я не корінна мешканка Маріуполя. Приїхала туди навчатися у медучилищі у 2005 році. Вивчилась, пішла працювати у лікарню швидкої медичної допомоги. Там трудилась 15 років. Маю двох діток, заміжня. Чоловік захищає нашу країну, захищав наше місто. Наразі він перебуває у полоні, а я з дітками виїхала.

Мій чоловік військовий і за тиждень до повномасштабного вторгнення він уже вдома не був. Він мене попереджав і щодня просив, щоб я виїхала з дітьми, бо буде щось страшне. Але я до останнього сподівалася, що ми ці події переживемо легше.

24 лютого я зателефонувала чоловіку о третій ночі і сказала, що вже дуже гучно. На що він відповів, щоб я швидко збиралася і виїжджала з міста. За годину ми з дітьми зібралися, мене вивезли до Василівки. Я залишила будинок, який ми придбали перед Новим роком і куди щойно заїхали. Лишили там своїх маленьких друзів: трьох котів, песика, папугу, два акваріуми з рибками. Ціле життя там лишила. Ми виїхали з дітками, з маленьким песиком і з однією сумкою речей.

Наступного дня у Василівці розпочалося те, що трохи пізніше коїлося і у Маріуполі, тільки нас не бомбили з літаків і гелікоптерів. А через два дні у Василівку уже зайшла російська армія. Ми сиділи у підвалах. Моєму молодшому сину було на той момент дев’ять місяців.

Не було світла, не було води, не було опалення. Були страшні холодні ночі у підвалі. Ми вдень не могли зігріти ні себе, ні дітей, бо нам банально нічим було зігрітися. Так ми там прожили три тижні.

Одного дня у дім друзів, де ми перебували, зайшли російські військові. Вони перевіряли будинки. На вході стояла моя сумка, там були деякі документи мого чоловіка. У мене тоді все життя пролетіло перед очима. Я думала, що мені кінець, якщо вони побачать його документи. Але дякувати Богу, заплакав мій молодший син Артемчик, вони вибачились і вийшли. Я вирішила, що нам потрібно виїжджати з Василівки.

Ми зібрали речі і пішли до евакуаційного автобуса. Дякувати Богу, один чоловік взяв нас у свою машину. Він нас перевіз до Запоріжжя. Якраз була комендантська довга година на два дні. Цей чоловік, його звали Валерій, відвіз нас аж у Дніпро і посадив на потяг. Я коли виїжджала, у мене готівки взагалі не було, гроші були тільки на картці, і він не взяв з мене нічого. Світ, як то кажуть, не без добрих людей. Валерій нас посадив на потяг до Львова. Там нас зустрів чоловік моєї сестри і привіз у Івано-Франківську область. Тепер ми винаймаємо житло у Калуші і проживаємо тут із серпня.

Мій чоловік потрапив у полон. Ми про нього не знаємо зовсім нічого. Де він, чи живий. Живемо у надії, що якогось дня ми отримаємо від нього звістку. Старший син навчається у дев'ятому класі у Калуші, а ми з Артемчиком чекаємо на тата і на той день, коли ми повернемося додому.

Мені за себе ніколи не було страшно, лише за дітей. Я навчилася тримати себе в руках, бо дітям потрібна здорова мама, яка має замінити наразі і тата, і маму.

Я вважаю, якщо ми залишилися живі, то ми повинні жити далі, не зважаючи ні на що, і вірити у те, що день перемоги настане і ми повернемося у наш Маріуполь, у наше місто. Мені здається, що я ніде більше не зможу жити, лише у Маріуполі. Мабуть, коли ми туди повернемося, відкриється друге дихання і ми почнемо його відбудовувати, жити мирним життям.