Я з Бахмуту. Мені 49 років. До війни життя було нормальне, а зараз його немає. Дому в нас немає, взагалі нічого немає.

У перший день Бахмут не обстрілювали. Це вже потім почалося, пізніше. Ми сподівалися, що все буде добре, але наші сподівання не виправдалися. 

Все шокувало. Хто не бачив, не зрозуміє. Коли розповідають, що десь кудись прилітало, то ми казали: «Тримайтеся». А от коли воно прилетіло перед очима, а я сиділа на дивані з собакою і бачила, як руйнуються сусідні будинки і мій теж, це неможливо описати.

У мене  дочка в Харкові проживала. Тільки думка про те, що ми зустрінемося і будемо разом, мене зігрівала. Дякувати Господу, що ми всі вижили. Волонтери – це герої. Якби не волонтери, не зрозуміло, як би люди виживали. 

З гуманітарною допомогою було добре, просто їсти не хотілося. Всі схудли, психологічно було тяжко. Чекали, трималися, але не вдалося пересидіти.

Дякуючи тільки волонтерам, люди виїжджали з того пекла, що там відбувалося. Ще поки місто було відкрите, з волонтерами до Краматорська виїхали я, мама, собака й кіт. Зараз ми в Харкові. 

Яне можу сказати, що буде далі. Ми можемо тільки вірити і надіятися на краще життя, а як буде - невідомо нікому.