Я викладачка англійської мови, мій чоловік - поліцейський. Після початку війни садочок у дворі розбомбили, а дах нашого будинку пошкодило. Ми ховалися в підвалі.

У перші дні найважче було бачити, як люди виходили по воду і не поверталися. Сусіди-хлопці ходили до моря - там були колодязі. Але хлопці так і не повернулися.

У підвалі ми готували їжу для дитини, гріли воду на свічках, доїдали запаси і варення. Було дуже страшно виходити назовні через постійні обстріли.

«Зелених коридорів» не було, виїхати було неможливо. 

Згодом чоловік вирішив, що потрібно пробувати їхати. Ми рушили з підвалу, об’їжджаючи повалені дерева та купу машин. Було дуже важко, але з маленькою дитиною потрібно було вибиратися.

У нас нічого не вціліло, нічого не залишилося. Я приймаю заспокійливе, бо пережиті події залишили слід, але ми віримо Збройним силам України. Чоловік на нульових позиціях, стоїть на захисті країни. Ми мріємо повернутися в Маріуполь і продовжувати там жити.