Перший день війни я запам’ятала дуже чітко. Дізналася про це з телебачення. У мене піднявся тиск, адже ніхто не міг подумати, що таке може статися. Потім я почула, як бахнуло, і зрозуміла, що це реальність.

Найбільше мене шокувало те, що руйнуються будинки, гинуть люди і діти. 

Наші діди воювали, і такого не було. Хіба так можна? 

Я стикнулася з гуманітарними труднощами. Часто відключали світло, але дякую всім, хто допомагав, зокрема Фонду Ріната Ахметова.

Під час обстрілу злетів дах і полетіли вікна мені на ноги. Я не знаю, як мене не вбило: летіли фосфорні бомби, і якраз у вікно, де я лежала, впало скло. Потім я встала і побачила, що всі вікна вибиті, а двері зірвало хвилею вибуховою. 

Я відкладала евакуацію, бо хотіла підправити дах і зробити вікна. 

Коли це стало можливим, я виїхала. Спочатку я їхала маршруткою, а потім – машиною. Психологічно було дуже важко. Морально і психологічно це велике навантаження, і досі не знаю, як буде далі. Підтримую себе та близьких, як можу.

Я вважаю, що війна має закінчитися якнайшвидше. Головне, щоб був мир, і тоді мені більше нічого не потрібно. Повернутися додому я дуже хочу.