24 лютого о четвертій ранку ми почули вибухи. Тиждень перебували у Харкові, а потім поїхали до Полтавської області, до селища Тахтаулове, де знаходимось і досі. Поїхали ми разом з донькою та свекрухою, а чоловіки наші нині вже у Харкові - повернулися працювати.

Труднощі були, переважно, морального плану. А люди тут чудові. Коли ми переїхали, до нас дуже добре поставилися: і допомагали, і гуманітарну допомогу ми отримували, у тому числі і від Фонду Ріната Ахметова, і зареєструвалися як ВПО. Нам надали безоплатне житло. Сподіваємося скоро повернутися додому. Ми у Харкові проживаємо на Салтівці.

Шокувало те, що сталося з людьми, з дітьми, з тваринами. Багато українців залишилися зовсім без житла, без грошей.

Поруч - Північна Салтівка, і я бачила, як люди тікали у піжамах: що схопили, у тому й побігли. 

Ми евакуювалися самотужки особистим автомобілем. Забрали з собою тваринок і виїхали. Довго стояли у черзі на виїзд із Харкова. Дорога зайняла більше 12 годин, багато часу провели у заторах і до Полтави ми не доїхали того ж дня. Зупинилися в школі у Карлівці, де був обладнаний притулок для біженців. Нас там прийняли, нагодували, виділили спальні місця, а вранці ми зібрались, заправились і поїхали далі.

Зараз я не працюю. Допомагаємо у старостаті: плетемо сітки, наша свекруха плела шкарпетки, дідусь на машинці зшиває рукавички для військових для фронту. Коли ми приїхали, наші чоловіки допомагали копати окопи навколо населеного пункту. Коли потрібна допомога, нам телефонують із старостату, і ми робимо те, що потрібно.

Я сподіваюся, що війна закінчиться до кінця року. Є надія, що з літа стане тихіше, і ми зможемо повернутися до Харкова. Хочу продовжити працювати, як і раніше. Може, доведеться змінити фах і набути нових навичок.