Оксана Прядко, вчителька Новобілоуського ліцею

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Повномасштабне вторгнення росії в Україну стало тією подією, яка докорінно змінила життя мільйонів, зруйнувала звичний світ і поставила нас перед викликами, які ще вчора здавалися неможливими. У вирі цих подій особливо яскраво проявилася сила людського духу, стійкості та, найголовніше, сила взаємодопомоги – тієї невидимої, але надзвичайно потужної нитки, що зв’язала нас усіх. Для мене особисто війна стала низкою переломних моментів, де допомога – отримана, надана та побачена навколо – змінила все.

Найбільш шокуючим і визначальним моментом стала мить, коли мій чоловік і наша 15-річна донька прийняли рішення долучитися до лав Територіальної оборони.

Це був акт неймовірної мужності та глибокого усвідомлення відповідальності, але для мене, як для дружини і матері, – джерело нестерпного страху і тривоги. Коли вони пішли, здавалося, світ розколовся.

Наша 15-річна донька не просто долучилася до ТрО разом із батьком. Вона, по суті, знайшла свій власний фронт допомоги – кухню. Попри свій юний вік, попри небезпеку, що чатувала на кожному кроці, вона почала готувати їжу для наших військових. Це було не просто приготування їжі в мирний час. Вона робила це під постійними обстрілами, коли вікна тремтіли, а сирени не змовкали. Вона разом з іншими волонтерами розвозила гарячі обіди та вечері хлопцям на позиції або годувала їх там, де це було можливо, навіть під звуки вибухів. Бачити її, мою дитину-підлітка, таку зібрану, відповідальну, сповнену бажання бути корисною попри власний страх – це викликало невимовне захоплення і гордість. Її вчинок став ще одним яскравим свідченням того, що допомога не має віку, а справжня мужність проявляється не лише на полі бою, але й у тилу, у щоденній праці заради інших.

Тим часом, чоловік, окрім своєї служби в ТрО, став нашим рятівником і волонтером у ширшому сенсі.

Він забезпечував мене, мою маму, бабусю, молодшу доньку та сусідів, які залишилися в місті, усім найнеобхіднішим: знаходив їжу в обложеному місті, діставав генератор, привозив воду, коли її не було в кранах.

Ця допомога була не просто матеріальною – вона була життєво важливою, вона давала шанс на виживання у тих пекельних умовах.

У той час я відчувала себе абсолютно безпорадною. Переживаючи кожен день під обстрілами, за долю близьких, я піддалася істериці від відчуття власної нікчемності. Я боялася всього: кожного звуку, кожного руху за вікном, кожного нового дня. Здавалося, я ні на що не здатна, паралізована страхом. Цей період безпорадності був жахливим, але саме тоді я побачила справжню ціну людяності. Вчинки мого чоловіка та доньки, їхня самовідданість, ризик власним життям заради нашої безпеки та безпеки громади – це був не просто прояв любові до родини, а й глибоке розуміння відповідальності. Це повністю змінило моє сприйняття людяності під час війни. Я побачила, що навіть у найтемніші часи є люди, готові ділитися останнім, ризикувати собою заради інших, втілюючи найвищі цінності. Їхня допомога, їхня стійкість стала тією опорою, що дозволила вижити і мені.

Цей досвід виживання, підтриманий допомогою найрідніших людей, став точкою відліку для моєї власної трансформації. Переживши страх і безпорадність, але виживши завдяки силі допомоги, я зрозуміла, що не можу залишатися осторонь. Я знайшла в собі сили вийти зі стану ступору і пішла працювати психологом у ліцей (до цього моя трудова діяльність взагалі не була пов’язана з давно отриманими двома вищими освітами). Сьогодні я вважаю свою місію надзвичайно важливою.

Я бачу, як війна калічить дитячі душі, як багато страху і невизначеності в очах підлітків та вчителів.

Моя робота – це моя відповідь на виклики часу, моя форма допомоги тим, хто поруч. Я використовую свій власний досвід подолання страху та пошуку внутрішньої опори, щоб підтримати інших, допомогти їм знайти сили рухатися далі.

Крім того, мій власний досвід збереження сім'ї в умовах війни, коли чоловік періодично повертається із зони бойових дій, навчив мене, як важливо цінувати кожну мить, як зміцнювати стосунки перед обличчям розлуки та небезпеки. Я знаю, як будувати міцні зв’язки навіть на відстані, як підтримувати одне одного в найскладніші часи.

Цим досвідом я готова ділитися з тими, хто готовий прислухатись, адже бачу, як багато сімей зараз переживають подібні випробування.

Подія, коли мої рідні пішли захищати нашу землю, а чоловік і донька стали опорою для всієї нашої маленької громади, стала для мене переломним моментом. Це був яскравий приклад взаємодопомоги не лише в рамках родини, а й поширення її на сусідів та військових. Це змінило моє сприйняття єдності українців. Я побачила, що наша сила – у нашій здатності об’єднуватися перед лицем ворога, підтримувати одне одного, ділитися останнім, навіть під обстрілами. Це усвідомлення зміцнило мою віру в нашу спільну перемогу та вплинуло на моє бачення майбутнього. Я вірю в майбутнє України, де ця єдність і взаємодопомога стануть фундаментом для відбудови та процвітання. Моє особисте майбутнє невіддільне від майбутнього країни – це майбутнє, де я зможу й надалі бути корисною, допомагаючи іншим зцілюватись від ран війни та будувати сильні сім’ї та спільноти.

Сила допомоги – це не просто красиві слова. Це дія, що рятує життя, зцілює душі та будує майбутнє. Це те, що дозволило нам вистояти тоді, і те, що допоможе нам перемогти і відбудувати нашу країну зараз.