Боднар Марк, 9 клас, Комунальний заклад «Миколаївський обласний Центр національно-патріотичного виховання, туризму та краєзнавства учнівської молоді» 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Зьомша Інна Петрівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Мене звати Марко, мені 14 років. Я живу в невеликому селі на півдні України (с. Новокатеринівка, Миколаївщина). Наше село не чіпає фронтова лінія, тут — відносна тиша.

Але ця тиша іноді така важка, що чути, як б’ється серце.

Так, сюди, слава Богу, не долітають ракети, не гримлять вибухи, як в інших містах. Все змінилося, коли почалася війна. Світ став іншим. Сусіди стали ближчими, а слово «допомога» — найважливішим. Я пам’ятаю той день, коли ми дізналися про перші вибухи. Було рано. Ми з мамою ще пили чай.

Чоловіки одразу об’єдналися й почали патрулювати село. Вони організували чергування біля в’їздів, обстежували підозрілі автівки, стежили, аби ніхто не заблукав сюди зі злими намірами.

З часом ми зрозуміли: війна — це не лише фронт. Це і тил. І ми можемо бути корисними. Разом із мамою я вперше пішов до сільського клубу плести маскувальні сітки. Пам’ятаю, як заплутався в тій зеленій тканині, а бабуся Валя жартувала: "Ой, Марку, з тебе вийде добрий сіткоплетець!" Тоді я ще не знав, що в кожній такій сітці — шматочок нашої любові до тих, хто захищає нас.

Пізніше ми почали робити окопні свічки. Односельчани зносили бляшанки, ми навчились, як їх правильно заливати. Я збирав картон і розрізав його на смужки. Ми сиділи вечорами при свічках і виготовляли ці маленькі джерела тепла для військових. Вони казали, що ті свічки зігрівають не лише руки, а й душу.

А ще ми збирали смаколики. Я ніколи не думав, що печиво, яке я сам спік з мамою, може стати чиїмось подарунком радості на передовій. Кожен пакетик ми з друзями підписували — малювали сердечка, писали: "Тримайтесь!" або "Віримо в вас!" Я писав: "Повертайтесь живими. Марко, 14 років."

Одного разу до нас приїхали переселенці з Херсонщини. Я познайомився з хлопчиком Тимком. Він був мовчазний і дивився кудись у далечінь. Ми подружились.

Я віддав йому свій старий велосипед — це була дрібниця, але він вперше за довгий час усміхнувся. Тоді я зрозумів: допомога — це не лише речі. Це дотик до серця. Це віра.

Війна змінила все. Вона зробила мене старшим. Навчила, що навіть підліток може бути частинкою великої справи. Я не воюю, але допомагаю. Плету. Збираю. Пишу. Вірю. Ми всі — маленькі гвинтики великої Перемоги.

І я знаю точно: сила — в добрих людях. У тих, хто не стоїть осторонь. У тих, хто вміє допомагати.