Олександра Заяць, 2 курс, ДПТНЗ "Жмеринське вище професійне училище"

Вчитель, що надихнув на написання есе — Цимбал Яна Володимирівна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

У житті кожного з нас є моменти, які залишають глибокий слід, змінюють погляд на світ і на самого себе. Для мене такою подією стала не одна конкретна ситуація, а цілий період випробувань, які перевернули моє життя. Вони навчили мене найголовнішого — як важливо допомагати іншим, не втрачати людяність і не здаватися, навіть коли здається, що сил більше немає.

Моє дитинство не було легким. Ще зовсім маленькою мене залишила мама.

Вона жила своїм життям, а я — своїм, у бабусі, яка стала для мене єдиною опорою. У перший клас я пішла без маминої підтримки, без її слів «усе буде добре», без відчуття родинного тепла. Мені довелося рано подорослішати. З роками мама повернулася, але разом із нею прийшов і новий біль — не фізичний, а душевний.

Було багато страху, принижень, образ. Я стала найстаршою серед трьох сестер, і замість дитячих турбот мала нести відповідальність за них. Я не жила — я виживала.

Наприкінці восьмого класу мій внутрішній біль досяг межі. Я зрозуміла: далі так не можна. Я зібрала речі й поїхала з дому — повернулася до бабусі в Ірпінь. Тоді це місто вже носило на собі сліди війни. Розбиті будинки, зруйновані вулиці, згорілі спогади. Але разом із тим Ірпінь став для мене новим початком. Я, як і це місто, була пошкоджена, але не зламана.

У 2022 році бабуся з дідусем почали займатися волонтерством. І я не могла залишитися осторонь. Ми разом їздили в зруйновані міста — Бородянка, Гостомель, Буча.

Ми роздавали їжу, одяг, розмовляли з людьми, обіймали тих, хто втрачав надію. Я бачила в їхніх очах те, що колись бачила в дзеркалі — біль, розгубленість, відчай. Але водночас — подяку. І тоді я вперше по-справжньому відчула: допомагати — це не лише благородно, це необхідно. Бо саме допомога дає сенс.

Ми створили молодіжний волонтерський проєкт під назвою Lighthouse — «Маяк». Ми хотіли бути світлом для тих, хто загубився в темряві.

Для дітей і дорослих, які пережили жахіття війни. Ми організовували зустрічі, ігри, спілкування. Просто були поруч. І цього виявлялося достатньо. Адже часто людині потрібно лише знати, що вона не одна.

Цей період повністю змінив мене. Я стала іншою — не лише зовні, а й усередині. Від дівчинки, яка боялася кожного нового дня, я перетворилася на людину, яка може підтримати інших. Я навчилася не чекати добра, а створювати його власноруч. І саме це стало моєю внутрішньою силою — сила допомоги.

Сьогодні я навчаюся на другому курсі Жмеринського Вищого Професійного Училища. Я здобуваю фах, який дає мені нові перспективи, можливість розвиватися, мріяти й реалізовувати себе.

Я знаю, що в житті ще буде багато труднощів, але тепер у мене є досвід, є мета і найголовніше — є віра. У себе. У людей. У добро.

Ця історія — не лише про мене. Вона про сотні й тисячі дітей, підлітків, дорослих, які щодня борються з болем, втратою, страхом. Вона про те, що навіть після найтемнішої ночі сходить сонце. Про те, що допомога — це найпростіше і водночас найсильніше, що ми можемо дати один одному.

Світ не змінюється від великих слів, він змінюється від маленьких вчинків. Обійняти. Вислухати. Простягнути руку. Просто бути поруч. Я мрію, щоб у кожного, хто зараз у темряві, знайшовся свій «маяк». І якщо я хоча б для когось уже стала таким світлом — значить, усе було недарма.