Валерій Олексійович більше любить згадувати щасливі довоєнні роки. Влітку 2014-го він ховався від обстрілу на дачі. А ось у грудні 2017-го бомбардування застало його вдома у Новолуганському.

Часто згадую 80-ті роки, коли процвітала Україна. Це найприємніші спогади.

У 2014 році, коли ситуація змінилася, відразу подумав, що хорошого чекати нічого. Коли в нас тут стріляли і бомбили, я йшов з селища до зятя на дачку.

Найстрашніший обстріл був у 2017 році, якраз на Святого Миколая увечері, о 17 годині. Люди вийшли хтось у магазин, хтось винести сміття… Бомбили дуже сильно, так багато приватних будинків постраждало і багатоповерхівок! Вікна повилітали, а надворі зима. Таке діялося... Звичайно, ми всі переживали, і тепер переживаємо. Боїмося, щоб знову не повторилося.

Взимку на Миколая у будинках вікна повилітали

З кожним роком жити дедалі важче стає. У нас у селищі навіть цвинтар замінований. Там у дружини мати похована й брат. Не можемо стільки років потрапити туди, на могилках прибрати. І поїхати нікуди не можемо, сидимо на місці. Нерви нікуди не годяться.

Дуже хочеться, щоб усе це якнайшвидше закінчилося, настав мир і життя налагодилося.