Мені вже 72 роки. До війни було нормально, я працювала. Під час війни у мене був інсульт, і я тепер ходжу з ходунками.

Бігала від підвалу до будинку. Коли наше селище розбомбили, мені мало в голову не влучило. Прилетіло в будинок, і я наступила на палаючий осколок, обпалила ногу. Тоді розбило дах, вилетіли всі вікна.

На подвір’я прилетів снаряд, і я наступила на палаючий осколок

Був страшний обстріл. Снаряд влучив просто у двір, згоріла кухня, паркану досі немає. Була розкішна альтанка, але вона теж згоріла. Тепер сидимо на вулиці.

Я родом із Білорусії, донька живе в Москві. Не можу до неї потрапити, треба закордонний паспорт робити. Діти теж не можуть приїхати до мене. Хотілося б, щоби відкрили кордони.

Нічого не можеш собі дозволити, ліки не купиш, бо ціни високі. Хочеться мирного неба, щоби не бачити цього страху. Із селища всі тікають. Сільраду закрили, лікарню також закривають.