Вікторія з сім’єю ховалась від обстрілів у підвалі. Досиділись до того, що вже мало хто з водіїв ризикував доїхати до них, щоб вивезти

Я жила у Лисичанську і працювала в просвітницькій профспілці. Ми виїхали у 2022 році, і зараз я працюю в іншій сфері – «Павлоградвуглетранс», на шахті видавальником. Виїхали ми десь 23 березня з батьками, і ще одна сім'я з нами була. Платили приватному перевізнику, бо вивозили кота і кроля. Чули, що у потяги з тваринами не пускають, тому багато тварин залишилося на вокзалі. 

Ми три тижні просиділи у шкільному бомбосховищі, бо до цього десь 26 лютого під наш будинок прилетіли дві ракети. У той час ми знаходилися в будинку. 

В той день ми бачили, як вивертаються двері металеві. Їх вигинало то в одну сторону, то в іншу. Весь будинок тремтів. 

Ми тоді спустилися в підвал разом з іншими мешканцями будинку. Бабусі розповідали, як їх вибуховою хвилею кидало по квартирах. 

Добу ми провели в підвалі, потім вирішили піти в бомбосховище. Взяли наших тварин, кілька речей, і більше додому не поверталися. Потім ми евакуювалися. Тоді вже машину було важко знайти, бо у нас дуже страшно було, люди не хотіли їхати до нас. Ми виїхали в Дніпропетровську область, де знаходимося до цих пір.

За весь час мене найбільше шокували вибухи. Сьогодні також ранок у нас почався недобре, і одразу - панічний страх. Павлоград поряд, дуже чутно всі вибухи, ми боїмося.

Батько мій оглух до третьої стадії. Також страшно їздити в Дніпро, але ми страх бороли і їхали. У мами серце хворе, воно збільшене в два рази. Я за батьків дуже переживаю. Мамі 68 років, а батькові - вісімдесят.

Я чекала, поки батьки погодяться їхати. До нас приходили з місцевої влади і питали, чому ми не хочемо виїжджати. Людям похилого віку важче зірватися з місця, де вони все життя прожили і поїхати, не знаючи куди. 

Вони себе, мабуть, втішали тим, що виїжджають на декілька тижнів, бо Арестовича наслухалися і вважали, що це не затягнеться на такий довгий час.

Коли ми приїхали, знайшли житло, намагалися вивезти інших рідних. У двоюрідної сестри в Лисичанську були двійнята по шість місяців, і вона не відразу змогла виїхати з ними. Відміняли рейси через обстріли. Десь тиждень вона намагалася виїхати, тепер вона – тут, поряд. Подружка зі своєю бабусею також виїхала - ми допомогли їм знайти житло. Подружка навіть тут народила, а її чоловік зараз захищає нас. Вже майже рік їхньому синочку. А була тут сім'я, яка через пів року поїхала назад в окупований Лисичанськ через те, що не вистачало коштів винаймати житло.

Мрію, щоб війна закінчилась і більше ніколи не повторилася. Мир настане – ми все зможемо відбудувати. У нас люди працьовиті і чуйні дуже. Я хочу, щоб наше місто з нашими домівками повернулось до України. Я хочу мирного життя. Не хочу, щоб діти страждали  і боялися вибухів, тому що діти – це саме головне.