Коробка Діана, 9 клас, Комунальний заклад «Красненська гімназія» Кегичівської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Коробка Олена Володимирівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

«Все можна пережити, аби війни не було»... Ці слова часто повторювала моя прабабуся, але я, тоді ще одинадцятирічна дівчинка, зовсім не розуміла їх змісту. Життя прекрасне, і ніщо не може зіпсувати моє дитинство. Всі рідні поруч, здорові, щасливі, кожен про щось мріє, щось планує. І так мало буди завжди!

Але, на жаль, життя пішло шкереберть одного лютневого ранку. Тепле ліжечко, солодкий сон — перервав телефонний дзвінок. На годиннику 4:30, чути з вітальні голоси тата і мами. Мама плаче. Я спросоння нічого не розумію. Незрозумілий шум на вулиці, свист, десь вдалині вибух... І я починаю розуміти: війна!? Це страшне слово, якого так колись боялася моя прабабуся.

Невже і я у двадцять першому сторіччі відчую її на собі? Уже майже тисячу днів і ночей це слово на вустах у кожного мешканця. Це страшне слово, яке несе біль, горе, розруху, смерть.

Який мій шлях? Тяжкий і неспокійний, як і у всіх. Я дитина, яка хоче спокійно ходити до школи, вчитися, спілкуватися з друзями, гуляти, подорожувати. А не прокидатися від вибухів, ховатися у бомбосховищі і ночами плакати в подушку, прохаючи Бога помилувати і зберегти життя.

Кожен мій ранок починається з молитви, читання і перегляду новин. Потім уроки, домашні завдання, музична школа і постійна допомога нашим воїнам. Так, я не поїхала з України, бо десь далеко я б не змогла жити. Не змогла б, знаючи, що моя Батьківщина плаче і стогне від вогню. Мої близькі і знайомі люди воюють, захищаючи нас. Багато хто вже поклав своє життя у цій кривавій битві.

Нехай буває небезпечно, страшно, але тут я вдома, тут усі мої рідні. Щодня мрію про перемогу, про щасливе дитинство, і тому хочу, щоб швидше закінчилася війна. А для цього ми маємо бути міцним, надійним тилом для наших захисників і захисниць.

Чим можу, тим допомагаю дорослим. Плетемо захисні сітки, двічі на тиждень готуємо смаколики, різну випічку для передачі на передову, донатимо на дрони, автівки. Разом з друзями проводимо благодійні акції, де збираємо кошти на військові потреби.

Працюємо, живемо одним днем, бо не відомо, що буде завтра і чи буде воно...

Часто опускаються руки, коли бачиш байдужих людей, коли співають, танцюють по нічних клубах. Таке враження, що ми з цими людьми живемо в різних країнах, що у них ніякої війни немає. Навіть інколи не витримують нерви від тієї несправедливості, що діється навкруги. Просто хочеться все кинути і стати невидимкою.

Але здоровий глузд перемагає, бо хто ж, як не ми, будемо допомагати нашим. Звичайно, я підліток, і багато чого від мене не залежить, але я сильна, я люблю свою Україну і буду все робити, що в моїх силах, щоб пришвидшити перемогу. Адже вона так нам потрібна!

І ми — майбутнє нашої країни. Нам піднімати її з колін, відбудовувати, розвивати і шанувати, берегти і пишатися, що ми — українці. Гордо це промовляти і завжди це пам’ятати. Нас нікому не зламати і не знищити.

Майже тисячу днів одноманітного життя, життя в страху і в постійній тривозі. Але і вони пролетіли, як один день. Та я не скаржусь, нехай нічого нового, ніяких розваг, радостей, але швидше б вигнати орків. А тоді — все відбудуємо, відновимо. І з великим задоволенням поїду в Крим, на Чорне море, відпочивати.

І, дай Боже, що, як я буду прабабусею, мої правнуки ніколи не відчують на собі наслідків страшної війни, а читатимуть про це тільки в книгах.