Давиденко Єва, учениця 11 класу Комунального закладу «Харківський ліцей мистецтв №133 Харківської міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Олійник Вікторія Олександрівна

Війна. Моя історія

Пʼята година сімнадцять хвилин. Гавкіт собаки. Вибухи. Я усвідомлюю, що почалась війна, але не поспішаю вставати з ліжка, адже сподіваюсь, що це зараз закінчеться, і о пʼятій тридцять я буду збиратися до школи. Але ні! Мама забігає до моєї кімнати. Йдемо до підвалу. Мама плаче і вмовляє тата спуститись з нами. Він відмовляється.

Паніка, нерозуміння , що робити, що буде далі? Відчуття, наче це все сон, ніби ти герой фільму і ось-ось це все скінчиться. Це відчуття не покидало мене всі перші тижні.

Протягом двох днів до нас приїжджають родичі, адже ми живемо у приватному будинку і всім здається, що це набагато безпечніше, за квартиру. Ми намагаємось підтримувати один одного і нескінченно казати :«Скоро все закінчиться», розуміючи, що самі перестаємо вірити у ці слова. Дні і ночі змішувались між собою, тому що вікна були заклеєні, і ми постійно, по черзі, чергували, а в разі небезпеки - будили всю родину.

Памʼятаю день, коли над нашим дахом пролетів літак, через що весь будинок почав труситися. Я думала - це кінець. Намагалась не подавати виду, щоб не лякати маму, і заспокоювала її словами, що все обійдеться.

Росіяни окупували Харківську область. Почали ґвалтувати людей. Усіх, яких вони зустрічали, не дивлячись на те, дитина це, доросла жінка чи людина похилого віку. Мама не витримала. Було прийнято рішення виїжджати з країни. Негайно! Ми зібрали дві сумки за пʼятнадцять хвилин.

Виявилось, що все своє життя можна вмістити в одну маленьку валізу, як би складно це не було. І ось, ми стоїмо біля машини мого дядька, який має нас відвезти на вокзал. Усі плачуть. Один з найболючіших моментів - це прощання з бабусею. Памятаю, як вона взяла мене за обличчя і уважно дивилась на нього, ніби намагалась запамʼятати кожну деталь, кожну вію, кожну родинку, адже розуміла, що ми можемо більше ніколи не зустрітися.

Нас з мамою відвезли на вокзал, тато садить нас в потяг і плаче. Уявляєте, мій батько плаче? Я побачила це вперше. Ми їдемо, усе ще не усвідомлюючи, що попереду на нас чекає повна невідомість, і ми не знаємо, коли і чи взагалі зможемо повернутись додому... На нашому шляху зустрічалося багато людей. Українців, які бачили війну , відрізняв від усіх інших особливий погляд. Наляканий, панічний, без розуміння, що робити далі.

Всі ці страшні події залишили свій слід на обличчях невинних людей. Ми не мали точного наміру куди їхати, тож вирішили обрати країну навмання. Вибір пав на Іспанію. Коли ми приїхали, нас спіткало здивування. Люди ходили і посміхались. Було дуже складно усвідомити, що в них нічого не змінилося, у той час як в нас перевернулось все життя.

Хотілось кричати, намагатись розповісти всім, що відбувається в нашій країні. Згодом ми трохи заспокоїлись і протягом пів року намагались звикнути до нового життя. Це виявилось дуже складно, бо ми морально не були готові до цього. Якщо хтось думає, що на чужині добре, то не розуміє, наскільки важливі звичайні речі, які оточували тебе все життя і до яких ти звик. Тут все не рідне: мова, традиції, правила, менталітет.

Ти починаєш усвідомлювати цінність, здавалось би, звичайних речей, які ти втратив. Українці, які жили поряд з нами, відчували теж саме. І ми вирішили, що нам потрібно об'єднатися, для того ,щоб не втратити звʼязок з Батьківщиною.

Кожен вніс краплину української душі. Ці крапельки обʼєднались і утворився потік енергії, що живить нас і тих, кого ми намагаємось залучити до нашої культури. Оскільки, я учениця Харківського ліцею мистецтв, моє життя - це творчість. Я живу і дихаю мистецтвом. Уже рік, як я беру участь в українському благодійному театрі. Ми ставимо вистави на основі українських казок, звичаїв та традицій.

Маленькі діти, яких батьки евакуювали під час війни, усвідомлюють культуру інших народів, мають шанс позбутися свого духовного коріння. І вони і їх батьки дуже потребують відчуття єдності з Батьківщиною. Тому ми, через свою творчість, усіма силами намагаємося допомогти їм зберегти розуміння своєї культури.

Наш театр є благодійним, адже гроші, отриманні з вистав, ми відправляємо на допомогу Збройним силам України. Я вважаю, що ми робимо дуже важливу справу, нагадуючи українцям про їх культуру та несучи наші традиції у світ. Я щиро вірю, що наша держава обовʼязково переможе, що наші воїни, які охороняють рідну землю, вистоять у бою, що наша країна знову розквітне. І все буде Україна!