Стасенко Інесса,
викладачка Костомарівського ліцею
Війна. Моя історія
Світ раптово змінився: хаос у думках, відчуття ірраціональності всього, що відбувається, шалена тривога за рідних та якесь щире здивування – чи взагалі таке можливо?
Ранкову зимову тишу перервав дзвінок старшої доньки у незвичну годину: «Тату, мамо, почалося, війна…» А далі, як у поганому кіно, починають зринати уповільнені кадри всього, що відбувалося: «Приїздіть до нас у село, тут безпечніше» . Чоловіки, які схопилися за зброю для полювання, і цілодобово несли вахту на блокпостах і чергуваннях; повалені дерева, що перегородили всі шляхи. «Вони вже близько! Відігнали!» Ліжка у спортзалі школи і маскувальні сітки …
Всі стали одним цілим, однією великою сім’єю, яка пекла, варила, патрулювала, будувала блокпости і «хімічила» коктейлі Молотова.
Вкупі сміялись і плакали, переглядали цілодобово новини і передбачення «екстрасенсів; бо разом було легше усвідомити, що ми зможемо, що все це необхідно подолати, пережити.
А ще був день народження доньки третього березня, перше воєнне день народження в нашій сім’ї, коли ми всі сіли за стіл і просто мовчали, бо не могли зрозуміти, як же тепер?! Святкувати (чи не святкувати) дні народження.
А ще трохи згодом прийшло усвідомлення шаленого щастя, що «вони» до нас не дійшли, всього 25 кілометрів.
Наше життя змінилось… Ми розрізняємо, коли летить ракета, літак чи шахед.
Бачили як проносяться ці крилаті вбивці над дахами наших домівок і чули вибухи збитих повітряних цілей. Ми щоденно дзвонимо рідним з питанням «Як ти?» Більшість із нас стали погано спати і шукати собі заняття, щоб відволікатись від постійних нав’язливих думок. Іноді навіть втрачаємо самоконтроль і проклинаємо нашого географічного «сусіда», бо усвідомити те, що відбувається просто неможливо.
Але, разом з тим, прийшло усвідомлення, що
наша екзистенційна боротьба розставила всі крапки над «і» відкрила нам самих себе; дух наших предків дивовижним чином втілився в сучасних наших козаків, показав всьому світу, хто ми є. І шляху назад вже немає…