До війни життя було щасливим і мирним. Я пенсіонерка. У мене є своя квартира, невеличка земельна ділянка. Ми не бідували. У нас було дуже красиве селище. 

Пішли чутки, що розпочалася війна. Ми не повірили. Перші дні нас це не зачепило. Тоді стали слухати новини - стало лячно. Колись, ще у 90-х, у нас в містечку була військова частина - вже давно там нікого не було, все вивезли. Але коли почали бомбити це місце, стало зовсім страшно. Ми сподівались, що як у 2014 році, бойові дії швидко минуть і біда нас не торкнеться. Проте не так сталось, як гадалось. 

Вирішальним поштовхом для рішення про виїзд стали обстріли Бахмута. Ми жили у підвалі. Відключали електроенергію. Мій онук - інвалід війни. У 2018 році він був у війську і отримав поранення. Він без мене не хотів їхати, і мені довелося виїхати з ним. Ми евакуювались у кінці травня. Нас вивезли волонтери. У дорозі потрапляли під обстріли, по машині влучали уламки. 

Ми виїхали з тим, що у руки помістилось. Все залишилося вдома.

Сподівались, що за кілька місяців повернемося додому. Спочатку нас вивезли до Львова, а звідти - на Закарпаття. Я скільки житиму, дякуватиму господарям, які нас там поселили і ні копійки з нас не взяли, дуже нам допомагали. Врешті я опинилась у Полтаві у старшого внука. Винаймаємо квартиру, платимо. Головне, щоб над головою не літало, не стріляло, не бомбило.

Ми не голодуємо. Відчуваємо підтримку благочинних організацій, серед яких і Фонд Ріната Ахметова.

Ніколи не могла повірити, що росія нападе на братній народ. Шокує, коли обстрілюють мирне населення. Я розумію, війна, але бити по мирних - це злочин. 

Я впевнена, що війна скінчиться наступного року Перемогою України. Це єдине, що втішає і надає сил.