«Бог милував», – каже Юрій Олексійович, розповідаючи про обстріл Сєвєродонецька сім років тому. Його родина не постраждала, якщо не брати до уваги влучання снарядів у будинок. Але люди вистояли, сусіди підтримували одне одного.

На початку війни я був у Сєвєродонецьку. Ми ховалися від обстрілу, їздили з одного кінця міста в інший. Викопали окопчик навпроти будинку про всяк випадок, тому що вдома перебувати було небезпечно. Якщо влучить снаряд, то завалить же, під плитами й загинути можна, а окоп – із досвіду військового – найбезпечніше місце. Тільки пряме влучання може завдати шкоди. Придбали протигази про всяк випадок, у нас же комбінат. Пережили, слава Богу, без великих втрат, хоча втрати були. Коли я працював на одному підприємстві, два снаряди влучили в наші будинки. Бог милував, обійшлося без жертв.

У мене поруч із будинком снаряди рвалися: і щебінь, і осколки летіли, по даху торохтіли. І ми ховалися, як могли. Я живу в такому районі, де одні приватні будинки, із сусідами ми обговорювали, як надати допомогу один одному в разі влучання снаряда або нападу з метою відібрати майно. Ми обговорювали ці деталі й готували драбини. Якщо в мого сусіда через паркан щось трапиться, я міг швидко перескочити й надати допомогу.

Крім самих бойових дій, було важкувато. Не було ні води, ні зв’язку, ні електроенергії – взагалі нічого кілька днів. А потім все налагодилося, і життя увійшло у своє русло, усе стало як зазвичай.

На сьогоднішній день життя налагодилося більш-менш, але іноді чутні постріли з великокаліберних снарядів, чи то міномети, чи то гармати, але десь далеко. Лінія фронту проходить у 20-25 кілометрах від Сєверодонецька, народ уже звик. Сюди не долітає, і слава Богу.