Жили ми непогано, середньо. За два роки до початку війни, спасибі синові, ми з чоловіком зробили капітальний ремонт у будинку, утеплили все, купили нову техніку й меблі, пральну машинку-автомат, холодильник. Ну і що? У чотирнадцятому році, просто в перший рік наш будинок розбили й потихеньку продовжували бити.

Ми тинялися, то у Вугледарі жили на квартирі, то у Кураховому на дачах у тимчасових будиночках. Потім тут трохи стихло, і ми повернулися в Мар’їнку, але вже ближче до центру, оскільки раніше жили на околиці перед Олександрівкою. До Трудовських через річку нам було пів кілометра, на Олександрівку теж, а може, і кілометр. Наш будинок повністю розбили. Ну, а тепер живемо, як можемо. Я потрапляла під обстріл, коли їхала на велосипеді подивитися на своє подвір’я. Зараз я не ходжу, ледве пересуваюся з паличкою по двору.

Нам була велика гуманітарна допомога. Давали крупи, цукор, макарони. Спасибі, ми дуже були вдячні за ту допомогу, що нас забезпечували. Тому що всім було дуже важко жити й поневірятися по квартирах. Ми дуже вдячні організації Ріната Ахметова, що вони нам надавали таку допомогу. До цього часу в нас ще залишалися ці макарони, крупи, але вже все закінчується. Ми зараз живемо більш спокійно. Чуємо все. Страшно, дуже страшно.