Я була щаслива. Була сім’я, діти, школа, садок, усі їздили на море, відпочивали. Жили у своєму будинку, діти – окремо. Усе було чудово. А тепер на мені п’ять будинків, тому що всі виїхали, вони не продаються, тому що знаходяться на самій лінії розмежування.

Це було 11 липня 2014 року. У молодшого сина був день народження, йому виповнилося 22 роки. Він на все життя запам’ятав, як ми його відсвяткували.

Ми святкували у дворі, і почався обстріл. Тому далі «відзначали» вже в підвалі, а наступного дня виїхали в Курахове. Там три дні перекантуватися на базі відпочинку. Потім поїхали до Маріуполя, із Маріуполя до Красноармійська, із Красноармійська до Селідового, із Селідового до Димитрового. Де ми тільки не були! А потім повернулися в Мар’їнку та будь що буде.

Дах – там дірочки. Ще, тьху-тьху, ми відбулися легким переляком. У будинок було невелике влучання, ми все зацементували, замазали трохи дах і підправили вікна. Паркани стоять у всіх побиті. Ми фотографували пошкодження й віддавали документи до міськради. Там акти вже три роки лежать.

Перед війною, у 2013 році чоловікові зробили операцію, шунтування ніг. А потім на тлі операції почалися проблеми із сердечком. Прокапали, усе було нормально. Але у 2014 році ми повинні були поїхати на обстеження, тому що в нього просто вискакувало серце, важко було пересуватися. І у 2017 році... Поставили діагноз, що була серцева недостатність. Це [сталося] при черговому обстрілі. Я вважаю, що це через війну. Увечері почався обстріл. Я не могла зателефонувати до швидкої, не було мобільного зв’язку. А до ранку вже було пізно... Швидка приїхала, але він уже помер.

Яка зараз безпека? Тим паче, що я сама, привалить щось – і відрити немає кому. То хоч удвох із чоловіком жили. Діти були поруч, а зараз зовсім сама. На все дивишся іншими очима.