Ми жили на лінії розмежування, поряд з Василівкою. У нас двоє дітей: синові сім років, доньці – чотирнадцять. До війни я працювала на залізниці черговою по станції. Зараз - на простої,  чоловік залишився без роботи, батьки - пенсіонери.

Ми вже чули вибухи, але на той момент прийняли рішення залишитися вдома, тому що не було куди їхати, і у нас не було таких аж великих заощаджень, щоб десь житло знімати, ще й за щось з дітьми жити. Тому ми почали забивати вікна й готуватися, до найгіршого. А коли вже почалися обстріли, то діти дуже переживали, і ми, не гаючи часу, швидко зібрали саме необхідне і виїхали.

7 березня виїжджали дуже тяжко: машину обстріляли. Попали ми під обстріл усією родиною: я з чоловіком, двоє діток, мої батьки-пенсіонери і свекор одинокий, 68 років. 

Сильно посікло нашу машину, батька посікло осколками. Діти дуже стрес перенесли. Слава Богу, що всі залишились живі. Повз нас їхав евакуаційний автобус, то ми кинули машину і пересіли. Той автобус довіз нас до Запоріжжя.

Зустріли нас знайомі і допомогли нам з житлом. Зараз проживаємо у Запоріжжі і винаймаємо житло. Більш-менш наладилося життя.  

Зараз ми допомагаємо волонтерському напрямку - возимо на передову допомогу ЗСУ. Я нашим воїнам дуже вдячна. Вони - справжня сила.

Я надіюся, що скоро це все закінчиться, і ми повернемось до себе в домівки.