Грідіна Анастасія, 10 клас, Комунальний заклад загальної середньої освіти “Луцький ліцей № 28 з посиленою фізичною підготовкою Луцької міської ради”

Вчитель, що надихнув на написання есе - Косинець Світлана Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Початок російсько-української війни став переломним моментом не лише для моєї країни, але й для мене. Коли у 2014 році розпочалась агресія, я ще не усвідомлювала, як глибоко це вплине на моє життя.

Проте, після 24 лютого 2022 року, мій світ змінився назавжди.

Я жила в Маріуполі – місті-герої, яке стало символом незламності та героїзму українців. 24 лютого прокинулася раніше, ніж зазвичай, ніби щось передчувала. На вулиці лунали вибухи. Я злякалася. Встала, щоб зібратися до школи, але раптом отримала повідомлення в класному чаті: почалося повномасштабне вторгнення і до школи вже йти не потрібно. Мерщій зірвалася з ліжка та побігла до мами. Вона намагалася заспокоїти мене і рішуче запевняла, що це як у 2014-му, що це тимчасово. Ми не планували виїжджати, але друзі сім’ї наполягали на тому, щоб ми негайно забиралися з міста.

Мама з братом поїхали за документами на роботу, а я складала валізку для своєї родини на 2-3 дні, не задумуючись, що у свій дім більше ніколи не повернуся.

Виїзд з Маріуполя був складним та небезпечним. Ми всі їхали колоною. Дорога була переповнена автомобілями, в яких також перебували люди, які утікали від війни. Я спостерігала, як вони намагалися врятувати свої сім’ї, не знаючи навіть, куди прямують. Наші друзі, які ще залишалися в Маріуполі, зателефонували нам, коли ми доїхали до Запоріжжя. Сказали, що блокпост закрили і нікого з міста більше не випускають.

Ми з полегшенням видихнули, що уже не там, але у відчаї розуміли, що усі наші близькі залишилися там.

У Запоріжжі теж  було не надто спокійно і ми прийняли рішення їхати на захід України. Спочатку це мав бути Хмельницький, але згодом наші друзі порадили нам прямувати до Луцька. Надворі була вже ніч, вирішили зупинитися десь в готелі перепочити, але спочатку на блокпості у Шепетівці нам всім заклали руки за голови, чоловіків поклали на землю, а жінок приставили до машин.  

Пролунав постріл у небо. Страшно було до болю в животі. Усе це трапилося тому, що один із наших знайомих мав із собою зброю.

Згодом проблема вирішилася і ми поїхали до готелю. Наступного ранку одразу вирушили до Луцька. Дорогою я дивувалася, що на деяких блокпостах стоять зовсім не військові і не поліцейські, а звичайні люди. У Луцьку наші знайомі допомогли нам з тимчасовим прихистком. Ми, одинадцять людей, жили в трьох кімнатній квартирі протягом двох місяців.

Було складно, всі одне одному заважали. Ми довго боялися вийти з дому. Старші виходили лише в магазин за потреби.

Через якийсь час ми знайшли собі недорогу квартиру. На мій день народження з мамою пішли до найближчої школи, щоб я змогла закінчити 7 клас. Нові однокласники цькували мене за мою російську, якою я говорила з народження. На 8 клас я пішла в іншу школу.

Мені було неймовірно складно впоратися зі всім. Фізично я була вже у безпеці, але тривога і хвилювання нікуди не ділися.

У Маріуполі залишалися моя бабуся і ще один член нашої сім’ї – пес Гарік. З кожним днем ситуація в місті ставала дедалі складнішою. Вулиці порожніли, магазини закривалися. Бабуся зуміла з речами і псом самостійно пройти пішки 22 кілометри до сусіднього населеного пункту Мелекіно. Звідти попутками доїхала до Бердянська, тоді в Запоріжжя.

Ми забрали пса, а бабусю відправили за кордон. Друзі, які залишилися у моєму рідному Маріуполі, розповідали мені про жахіття, що коїлися там...

Луцьк став для мене новим домом. Настільки рідним, що захоплена цим містом, я не хочу повертатися у свій Маріуполь. Лише в гості до друзів і рідних. 1000 днів війни – це не лише цифра. Це тисячі історій, безсонних ночей, втрачених мрій і надій. Мій шлях від Маріуполя до Луцька – це шлях втрат і шлях відновлення... Я вірю, що ми зможемо відбудувати знищене і постане новий український мирний Маріуполь, де не буде місця війні.