Боровська Діана, 14 років, ЗЗСО I – III ступенів № 17
2014 рік. Літо. Ми з родиною як завжди зібралися повечеряти. Я досить гарно пам’ятаю той момент. Я, сидячи спиною до вікна, посміхаюсь, бо відчуваю себе дуже комфортно поруч із близькими.
І ось нашу сімейну ідилію рушить невимовно лякаючий та гучний звук.
Нічого не розуміючи, мої батьки підхоплюються й тягнуть нас з братом за собою. Я й донині пам’ятаю, як ми вибігли на вулицю, бо щоб дістатися підвалу, треба вийти назовні.
Я тримала в правій руці виделку, тому що ще не встигла нічого зрозуміти, як мати вже тягне мене у підвал.
Тоді наші батьки все зрозуміли, а ми з братом тряслись від страху під мамині молитви. В такі моменти починаєш думати не про себе, а про рідних, як їх заспокоїти та уберегти. Саме тоді ми пізнали поняття «війна» і як це страшно.
Але далі було ще боляче, бо ти не розумієш, коли чекати наступного прильоту, ти бачиш, як твій батько з мамою збирають «тривожний чемоданчик» та згадуєш, наскільки неприємно сидіти в холодному і темному підвалі, сподіваючись якнайшвидше звідти вибратись.
Мир для мене – це коли почувши грім, в голові не виникає думка: куди бігти?
Коли почувши голосний звук з дороги, не думаєш: мабуть, знову танк їде. Та коли ти не можеш відрізнити різні види озброєнь.
