Осадчий Ілля, 10 клас, Великодимерський ліцей Великодимерської селищної ради Броварського району Київської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Безсмертна Валентина Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – це страх. Вона завжди приходить разом з насиллям, руйнуванням та стражданням. Війни призводять до втрат найдорожчого – людських життів. 23.02.2024, середа, звичайний день, шкільні заняття, прогулянка з друзями після школи, розмови на різні теми, жарти. Ввечері домашня робота та відпочинок.

Ніхто й не думав, що це останній день миру в Україні.

24.02.2024, приблизно четверта година ранку, я прокинувся, почувши гучний звук з вулиці, щось упало… Проте, яка мені різниця? Через три години треба збиратись на навчання, я знову заснув. 7:30 того ж дня, батьки були чимось занепокоєні. Мені вже було слід вставати, аби вчасно провести ранкову рутину. Я ще не встиг піднятись, як у кімнату зайшов тато і достатньо спокійним голосом сказав, що сьогодні я залишаюсь удома, і вже вдруге я лягаю спати. Десь о 9, можливо раніше, а може, й пізніше я прокинувся, мало про що думаючи, пішов до ванної кімнати, умився, почистив зуби та вирішив зайти до батьків.

Напружена розмова. “Почалась війна”, – сказав батько. Увесь день у думках. Тоді я вперше зацікавився новинами, які раніше були мені нудними.

Перші дні не здавались повними відчаю, поки ти не усвідомлюєш, що насправді відбувається. Зрідка було чути вибухи, потроху охоплював страх, але паніки в мене не було. Ми вже не спали на ліжках, намагались бути в більш безпечних місцях, магазини ставали пустими. Початок березня був жахливим, тиша стала рідкістю, вибухи не затихали, будинок дрижав, а зв’язок з рідними практично зник. Страх охопив мене повністю, але на моєму обличчі його не було. Тато шукав авто, я пам’ятаю, як зараз, для батька було головним – відвезти нас з мамою як можна далі від цього жахіття… 12 березня разом з нашою сусідкою ми проїхали перший блокпост, купа українських військових, усі вони з посмішкою на лиці, лише в мене навертались сльози на очах.

“Не плач, козаче, вже скоро повернетесь додому”, – сказав мені чоловік у камуфляжі, з гвинтівкою на грудях. Я запам’ятав ці слова назавжди.

Нам дозволили рух далі. “Бережіть себе, хлопці”, – сказав мій тато. Тоді ж відбувся перший масивний обстріл Великої Димерки, а 14 березня селище повністю окупували. За декілька годин ми були в Києві, у Бортничах. Там ми жили близько тижня. Наступні події в мене розвиднюються через туман… Батьків старий друг приїхав до столиці, аби забрати нас і відвезти до рідних в Сумську область. Понад 400 кілометрів в обидва боки… Ще зимою я питав у батьків, коли ми поїдемо до моєї сестри, дядька та його дружини, яку я завжди сприймав як рідну тітку.

Місто Ромни, зустріч з ними, не передати словами, як я сумував і хотів побачитись, але не за таких умов, які настали в рідній Україні.

Я був наче вдома. Гармонійні відносини дозволяли на мить не згадувати проблеми, а тепло та любов заповнювали будинок. Певне, що мій дядько з дружиною – найщиріші люди з усіх, кого я знаю. Пройшов місяць, окупація Київщини закінчилась… Важко було прощатись, але вдома завжди краще. Ми повернулись до рідного селища, нас зустріли пусті вулиці, розбиті та спалені будівлі й суспільна депресія.

На щастя, нашу вулицю не зачіпали, будинок уцілів. З цієї точки почалось повернення до нормального життя.

Цей період, сповнений страху та надії, навчив мене цінувати прості речі в житті. Я зрозумів, що війна не тільки руйнує, вона об’єднує людей та виявляє в них найкраще. Ми повинні присвятити себе миру, щоб наступні покоління жили у світі, де війна – це тільки пам’ять, а не реальність.