Овсяннікова Вероніка, 11 клас, Комунальний заклад «Харківський ліцей №140 Харківської міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Колосовська Тетяна Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

“1000 днів війни. Мій шлях.” - звучить насправді дуже страшно. Я навіть не помітила, як пролетіло стільки часу. Настільки ми вже звикли до того, до чого не повинні були б. Я вже й не пам’ятаю життя без війни. Усі мої спогади до війни наче стерлися. Уявити складно, як ми жили без війни, без страху за своє життя, коли ми були насправді щасливі, але не цінували того, що в нас було.  Усі ті спогади наче з фільму, у якому гарний початок - поганий кінець.

І з цього я винесла урок: я повинна цінувати кожну хвилину свого життя й не жити минулим. Це дуже складно. Так як раніше, вже ніколи не буде. Це дуже складно визнати.

Останній день у школі 23.02.2022. Я поверталася додому зі своїми друзями і ми домовлялися про зустріч наступного дня біля школи. Також розмовляли про контрольну з алгебри, яка повинна була бути в четвер 24.02.2022 . Останнє, що ми сказали одне одному: «Побачимося завтра»...

Не побачимося... Востаннє усіх їх разом я бачила у 8 класі, того дня. Зараз я в 11 класі. Дуже шкодую, що не обійняла їх міцніше...

24.02.22 Я прокинулася від вибухів,  підійшла до вікна й побачила червоне небо. Одразу прокинулася моя мама й намагалася мене заспокоїти, кажучи, що це горить, мабуть, шифер.  Одразу всі почали писати в шкільній групі, і тоді я вимовила: «Мамочко, почалася війна!» Того ж ранку ми зібрали речі й поїхали до знайомих, у яких був підвал. Ми, мабуть були “приколісти”, бо поїхали ще ближче до бойових дій, але ще цього не знали.  Я завжди була оптимісткою, тому навіть у  найстрашніші моменти  завжди намагалася бачити щось хороше. Мені так було легше.

Ми часто сварилися зі знайомими, але діватися було нікуди. Уночі літали літаки, лунали вибухи. З нами також була моя сестра зі своїм хлопцем і собакою, і тітка.

Ми теж забрали всіх тварин – це собака, кроленя. Ще в мене є равлики (а у 23 році в нас ще з’явилася кішка), тоді ми не змогли взяти равликів, тому я заховала їх в ванній кімнаті, подалі від вікон. Тієї ж ночі мама почала скаржитися на те, що дуже болить живіт, вона була бліда. Швидка не змогла до нас доїхати, тому мій вітчим узяв машину й повіз сам маму до лікарні. Потім ми дізналися, що в мами відкрилася кровотеча. Так мама втратила ненароджену дитинку...

Зв’язку не було, я не могла навіть зателефонувати мамі, тому відчувала себе самотньою, не дивлячись на те, скільки біля мене було людей.

Пройшов день, і вже стемніло, усі намагалися розігріти грубку, щоб не було так холодно. Усі були зайняті своїми справами, а я тихенько сиділа сама в кімнаті з собакою. Я лежала одягнена у верхній одяг, притулившись до собаки, він уже почав тихо хропіти, а я дивилася у вікно й думала, невже так легко можна  всього за пару днів зламати долі стількох людей. Поки думала, не помітила, як небо у вікні почало міняти колір з темночервоного на яскраво жовтий. Це відбулося дуже швидко, я навіть не встигла зреагувати. Швидко підриваюся з ліжка, хапаю собаку за щось, це було вухо. Через мить лунає дуже сильний вибух, усі кричать і тікають.

Біля нас був хлібозавод, і це в нього тоді запустили ракети, тому нам було так гучно. Поки ми сиділи у підвалі, лікарню, де була моя мама обстрілювали.

Мама розповіла мені, що коли вона була у підвалі в лікарні, там була жінка, яка народжувала двійняток. У підвалі їй зробили кесарів розтин. Там були жахливі умови, але у лікарів не було іншого вибору. До речі, операція пройшла успішно. Лікарі були самі дуже налякані, але зробили свою роботу дуже гарно. Дякую їм за таку тяжку роботу. Вони справжні герої! Потім ми все ж таки повернулися на Салтівку, бо почали ще більше сваритися зі знайомими. Нас забрав вітчим. Поки ми їхали, я бачила, як все горіло. Це насправді дуже страшно, моторошно! Ми вирішили побути в бабусі , бо вона живе на другому поверсі, а ми на восьмому.

Мама повернулася з лікарні. Ліки для неї було дуже складно знайти. Ті дні я не забуду ніколи. Немає світла, води, зв’язку, я перестала їсти, дні були дуже довгі й сірі, і так день за днем.

Через деякий час ми переїхали до Богодухова до родичів вітчима, ми забрали всіх тварин, звісно, з собою. День за днем, день за днем, і все однакове. Все, що я робила там – це прокинулася, поїла і знову спати. Навіть коли не хотіла, я спала, бо вірила, що так я ще на один день ближче до повернення до дому.

У травні 2022 року ми повернулися додому, так, тут було дуже гучно, страшно, вікон не було, але ми були вдома, і це головне.

Ми дуже хотіли додому, тому що ми жили всі в одній кімнаті, друзів там не було та і заводити знайомства не хотіла, і я зробила для себе висновок, що ніде не може бути краще, ніж вдома. Зараз  теж живемо у своєму районі. Хоч і гучно, але я вдома, і всі мої близькі тут. Сусіди теж уже повернулися додому, адже ми - харків’ни, патріоти рідного міста, рідного району.  

Ми вдома, у рідному героїчному Харкові, у рідному затишному, чистому,  зеленому Салтівському районі, і все буде добре.

Мені дуже шкода людей, яких вбила росія.  Я щаслива, що ми живі, що мама не плаче, що мій песик зі мною. Я вірю в нашу Перемогу! Вірю, що наше місто-герой Харків ми відбудуємо,  що воно стане ще прекраснішим! І всі будуть заздрити нам!