Життя в Маріуполі було небезпечним з першого дня війни. Росіяни заблокували місто за три дні й не випускали людей. Десятки тисяч місцевих загинули під завалами власних будинків. 

Близько п’ятої ранку я прокинулася від вибуху. Спочатку не одразу зрозуміла, що відбувається, але стало дуже тривожно. Я одразу викликала таксі і чекала приблизно сорок хвилин. Потім поїхала з лівого берега до батьків у Приморський район. Відтоді я була разом із ними.

Дуже швидко почалися проблеми з їжею. Майже всі магазини були зачинені. 

Працював лише один невеликий магазин на проспекті Будівельників, і туди стояли величезні черги. Давали тільки одну хлібину в руки. Ціни були дуже високі. Пам’ятаю, як ми купували капусту за 200 гривень. Ми витрачали всі гроші, які були. Приблизно через тиждень я бачила, як поліція почала дозволяти відкривати деякі магазини, і люди могли взяти хоч якусь їжу.

Мене шокувало все, що відбувалося в місті. Вибухи не припинялися. Люди були дуже нервові, всі намагалися знайти їжу. Ми просили сусіда поїхати в інший район, але він погоджувався тільки за гроші. У нас були лише продукти, і їх було мало, тому ми не змогли домовитися.

Евакуація була дуже важкою. Ми близько п’яти годин їхали тільки по місту. 

Потім виїхали в бік Бердянська. Там чекали, поки з’явиться бензин, і навіть переночували. Після цього поїхали до Запоріжжя. Було багато блокпостів. Нас не зупиняли надовго, але було дуже страшно, бо не знали, чи доїдемо. У машині нас було восьмеро. З нами була собака і два коти, а також речі, які ми змогли взяти.

Після всього пережитого я намагаюся триматися. Я пам’ятаю все, і це нікуди не зникає, але я вчуся жити з цим. Своє майбутнє я бачу вільним.