Рівно о четвертій ранку рухалася техніка, наступали росіяни, летіли літаки. Ми весь березень сиділи вдома, у підвалі, спали по дві години. Це був страх.

У свекрухи розбили дім, її поранило осколком. Моя хата майже розбита, страшно згадувати, дуже тяжко. Хто міг подумати, що я, йдучи на пенсію і плануючи тихо жити, вирощувати щось у саду, переживу таке на старість.

Я виїхала разом із чоловіком, свекрухою, донькою та онуком під обстрілами. 

Нас вивезли окремо. Чоловік з онуком виїжджали на другий день. Біля них був сильний вибух, і я досі не можу зрозуміти, як вони залишилися живі.

У Полтаві все чуже, не своє. Хотілося б повернутися додому і щоб війна закінчилася якнайшвидше. Можливо, все завершиться вже цього літа.