З першого дня повномасштабного вторгнення росіяни жорстоко бомбили Лисичанськ. Ганна виїхала з сім’єю на Дніпропетровщину, а потім допомогли знайти житло і евакуюватись своїм знайомим

Я з міста Лисичанська Луганської області. Була працівником профспілки у сфері освіти. Ще трошки працювала, коли ми виїхали в 2022 році. Зараз продовжую працювати, але без оплати. Прийшлося знайти роботу в іншій сфері, в «Павлоградвуглетранс». 

Виїхали ми десь 23 березня з батьками, і ще одна сім'я з нами. Виїжджали за гроші, бо з нами були тварини – кіт і кроль. Чули, що в потяг з тваринами не пускають, то багато тварин залишилося на вокзалі. Ми до цього три тижні просиділи в бомбосховищі у школі, бо десь 26 лютого під наш будинок прилетіли дві ракети. 

На той час ми знаходилися в будинку і бачили, як вивертаються двері металеві. Спочатку в одну сторону їх вигибало, потім в іншу, весь будинок тремтів. 

Ми тоді спустилися в підвал разом з іншими мешканцями будинку. Бабуся розповідала, як їх цією хвилею людей кидало по квартирах. Зробили якісь медичні висновки, але голова дуже потім боліла, у вухах дзвін стояв. Добу ми провели в підвалі, потім вирішили піти в бомбосховище. Взяли наших тварин і декілька речей. Більше ми додому не поверталися. 

Я чекала, поки батьки погодяться виїхати. До нас приходили з місцевої влади і питали, чому ми не хочемо виїжджати. Людям похилого віку важче зірватися з місця, де вони все життя прожили і поїхати, не знаючи куди. Вони, мабуть, втішали себе тим, що виїжджають на декілька тижнів: Арестовича наслухалися і вважали, що це не затягнеться на такий довгий час.

Нам люди допомогли знайти машину, бо вже не всі хотіли їхати, дуже страшно було. Ми виїхали в Дніпропетровську область, де знаходимося до сьогоднішнього дня. Більш за все шокують вибухи. Сьогодні також у нас ранок почався недобре. Це панічний страх. Місто Павлоград поряд - дуже чутно вибухи, боїмося.

Батько почав втрачати слух: оглух до третьої стадії. Ми їздили в Дніпро. Туди також страшно їздити, але ми страх бороли і їхали. У мами серце хворе, воно в неї збільшене в два рази. Кожен стрес я за них дуже переживаю, бо у них вже такий вік: мамі 68 років, а батькові - 80.

У мене кіт і кроль великий, він важить десять кілограмів. Я його тримала на руках. Він себе слухняно поводив, наче все розумів. Ще люди везли двох котів, і всі тварини були дуже спокійні. 

Коли приїхали і знайшли житло, ми почали намагатися вивезти інших рідних. Моя двоюрідна сестра знаходилася в Лисичанську з двійнею – шестимісячними хлопчиком і дівчинкою. Їм було важко виїхати. Відміняли постійно рейси через обстріли - десь тиждень вона намагалася виїхати, тепер вже поряд з нами. Подружка зі своєю бабусею виїхала - ми допомогли їм знайти житло. Подружка навіть тут народила, а її чоловік зараз захищає країну. Майже рік їхньому синочку. Була тут ще сім'я, але вони побули півроку і поїхали назад в окупований Лисичанськ через те, що не вистачало коштів винаймати житло.

Мрію, щоб це ніколи не повторилося. Мир настане – ми все зможемо відбудувати. У нас люди працьовиті і чуйні дуже. Я хочу, щоб наші домівки повернулися до України. Не хочу, щоб діти страждали  і боялися вибухів, тому що діти – це найголовніше.