Деркач Поліна, 9 клас, Науковий ліцей № 3 Полтавської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Якименко Наталія Олегівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

-Бабусенько, привіт. У школі ми вивчаємо війну 2022 року, ти жила в той час, розкажи! -Привіт, добре моя люба, зараз розкажу…

«Це було вже років 50 тому. Я була трохи старша, ніж ти зараз. Пам’ятаю, наче вчорашній день. Іще ввечері 23 лютого ми з твоєю прабабусею сперечались, чи буде війна. І ось … 4:30. Я прокинулась од вибухів, літаки кружляли наче під вікнами, я нічого не розуміла.

Все, що вивело мене з трансу – моя молодша сестра: «Полю, це що війна..». Хвилина тиші. «Та ні, мала, яка війна, спи, усе буде добре», - я  казала, а сама не вірила в це.

Я брехала маленькій людині, але думала, що тільки для добра. Пройшло хвилин 5, а для мене - наче вічність. Тато забіг у кімнату й сказав одягатися. Питань не було: всі розуміли, навіть маленька Таня. Ми вибігли, але куди бігти? Ніхто не знав, що робити. Вибігли з під’їзду… в будинок буквально за три будівлі прилетіло.

Ми тікали, знайшли підвал, де вже були люди. Дякувати Богу, нас впустили. Все наче нереальне, хотілось плакати, але я знала: я повинна бути сильна, хоч би для Тані…

У підвалі ми сиділи день, два, три - вже тиждень. Тато бігав по їжу і воду. Ми мились у відрі, прикриваючись рушником, у туалет ходили на інше відро. Було сиро, вогко, але йти нікуди, це як страшний сон на яву. Вже йшов другий тиждень… їжі було обмаль, магазинів майже не лишилося. Більшість або зачинились, бо товару більше не було, або…їх самих більше не було. Мене стали випускати з татом на вулицю, бо треба було носити речі. Ми вже не витримували. Нас переконували, що це скоро закінчиться. Та ставало тільки гірше.

Вже почався  4 тиждень, ми звикли так жити, у малої з’явились друзі - дівчинка та хлопчик. Головне, що відволіклась, бо плакала перші 5 днів поспіль.

Півтора місяці… я сходжу з розуму.Телефон вже сів, а зарядити нема де. Це так бісить: я не знаю, де мої друзі, як вони і взагалі чи живі. Ми вже трохи звикли, але досі тривожать вибухи. Стіни кожен раз аж двигтять. Виходити мені вже не дозволяють: на вулиці руїни будинків, а востаннє, коли я була на вулиці, наш будинок був цілий, а як зараз… не знаю.

Батьки вже який день про щось перешіптуються. Я здогадуюсь, але не вірю.

Вони все-таки заговорили з нами про це. Все, як і думала: ми їдемо. В Польщу. Дорога складна, але ми проїхали. На жаль, не випустили батька. Ми дуже сумуємо, мама через стрес схудла на десять кілограм. Танька плаче, а я - тільки ночами. Без тата все набагато складніше… ми сумуємо.

Але невдовзі батьки прийняли рішення повернутися в Україну, проте не в наше місто.Та це місто поруч з нашим і, на велике щастя, спокійніше.

Ми переїхали у Полтаву, винайняли квартиру та почали нове життя. Це так чудово не перекладати сказане з чужої мови на рідну, не перекладати речі з валізи у валізу…Ми пішли в школу. Я зустріла хлопця, до речі, це твій дідусь. Потім скінчила її, вступила до університету у своєму місті, яке звільнили од російських окупантів.

Війна закінчилась і ось зараз ми тут..»

-Така моя історія, онучечко, сподіваюсь, вона відкриє тобі істину: не опускай рук, вір у себе й у свою країну ..