Троянова Роксолана, 10 клас, КЗ "Вербська санаторна школа І-ІІІ ступенів" РОР

Вчитель, що надихнув на написання есе - Марчук Тамара Олексіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Двадцять четверте лютого 2022 року назавжди змінило моє життя. Ранок цього дня, мабуть, був схожим на ранки в багатьох українських сім’ях. Мама зі сльозами розбудила мене о восьмій годині і сказала: «Вставай, донечко, війна розпочалася». Перше, що спало на думку: «Чи потрібно іти в школу? Що тепер буде?». Тато слухав новини, і страх охопив мене. Живемо ми в селі, маємо своє невеличке господарство.  Що робити з ним?  Мама сказала збирати документи, можливо, доведеться виїжджати.

Зима, холод. Вся сім’я хворіла. Тато поїхав по продукти. Виявилося, що в нашому сільському магазині хліб продають по одній буханці на сім’ю. Це було незвично.

А далі звуки тривоги стали лунати все частіше. Ми спали в підвалі, адже було дуже страшно, коли літали літаки та ракети. Але з кожним днем життя поверталося у звичне русло. Тато ходив на роботу, ми з братом – у школу, а мама залишалася дома господарювати. Здавалося, що війна ставала для нас чимось звичним. Сказати, що ми звикли до війни? Ні, до цього звикнути не можна.

Донатимо на потреби ЗСУ, беремо участь у благодійних ярмарках, ходимо до сільського клубу плести маскувальні сітки.

Та ось цього року у квітні тата мобілізували, він пішов на війну. Ми з мамою та братом-п’ятикласником залишаємося самі. Живемо край села, майже біля лісу. Мама хворіє, і я беру всі домашні обов’язки на себе, поєднуючи їх із навчанням у школі. Стараюся гарно вчитися, тому що мрію стати у майбутньому юристом.

Знаю, коли закінчиться війна, потрібно буде відновлювати Україну, наводити лад у всьому, дотримуючись законів.

І ось перший вихід тата «на нуль». Тоді я не знала, що нас очікує. «Панікувати не можна, треба вірити, що все буде добре», – переконувала я себе. Тато повернувся і передзвонив. Нашій радості не було меж. Тепер кожен такий вихід намагаюся підтримувати маму і брата, кажу, що наш тато з усім впорається, адже він сміливий, набирається досвіду у військовій справі. 10 липня він отримав поранення в ногу. Весь світ поплив перед очима. Але лікування в госпіталі та відновлення зробили свою справу. Тато знову в строю. А у вересні йому вручили медаль «Хоробре серце», а пізніше ще одну нагороду. Як ми раділи за нього!

Він є моєю найбільшою гордістю, я пишаюся ним. Тепер він головний сержант роти, впевнений у собі і своїх побратимах, вірить, що тільки нашою перемогою закінчиться ця несправедлива війна.

На жаль, мама часто хворіє, необхідні обстеження, операції. Через те, що тато далеко, то піклування за мамою, братиком та будинком на мені. Хоч іноді буває важко і фізично, і морально, але я впораюся з усім. Дуже сподіваюся, що скоро ми зберемося, як колись, усією сім’єю дома, підемо гуляти до лісу, разом будемо господарювати. Перемога обов’язково буде нашою, адже мій тато зі своїми побратимами та всіма воїнами ЗСУ добре знають свою справу, і мирне життя настане знову в Україні.