Пікалова Богдана, 9 клас, Паридубська філія ОЗ «Смідинський ліцей»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шайнюк Людмила Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я звичайна дівчина, яка завжди жила мріями та сподіваннями. Народилася в селі Іванівка, що знаходиться на Донеччині. Саме там зробила свої перші кроки, побачила мальовничий світ, у якому почувалася завжди затишно й спокійно. Через сімейні обставини я та моя родина переїхали жити у Волинську область. Кожного літа в мене була можливість відвідати свій рідний край, за яким дуже сумувала.

Мій Донбас… Волноваха, Маріуполь, Урзуф, Покровське – це наш маршрут відпочинку, де кожна мить дарувала насолоду й незабутні враження.

Я вже навіть не згадаю точну дату, але чудово пам'ятаю рік – 2021. Останнє моє літо в Маріуполі… Було мені тоді всього лише одинадцять, дуже любила ходити зі своїми рідними на вечірні прогулянки. Кожного разу мене дивував напис “Укриття”. Не могла зрозуміти, що ж це таке, але коли отримала пояснення, то задумалась: «Навіщо воно нам, якщо війни не буде?» Як я тоді помилялася…

Зима 2022 року... Вже всі говорили про повномасштабне вторгнення, але не вірили, що росія може здійснити свій лихий задум.

Пам'ятаю останню розмову з родиною перед війною, я все запитувала: “У вас точно все добре?” Їхня позитивна відповідь завжди мене заспокоювала. 

Ранок 24 лютого 2022 року був страшенно жахливий. Тривога, розпач, сльози… Як далі жити? Ще декілька днів ми мали зв'язок з рідними, які були на сході України, а вже потім тільки молитва допомагала мені.

Минув місяць. Втома, яка разом із постійним безсонням, не залишала мене. Кожен ранок прокидалася і сподівалася, що це був лише страшний сон, що зараз вийду з кімнати, і все буде як раніше. Мені було настільки важко, що рятувала лише сімейна атмосфера.

Тато пішов на фронт у перший день війни, мій дім побитий градами та снарядами, рідне село, яке було фортецею мого дитинства, уже не грало барвами, а було сіре та приймало до себе привидів.

Настало літо, здавалося б, що воно має бути тепле, але мені було холодно. Постійно відчувала тривожність. Одного дня нарешті сумні новини заграли барвами, настав час, коли почали показувати позитив. Наприклад, чоловік за допомогою трактора вкрав у ворогів танк, жінка банкою огірків збила ворожий дрон, а бабця нагодувала окупантів пиріжками з проносним.

Це все здавалося вигадкою, але воно чомусь підіймало настрій.

Минув рік і багато чого змінилося. Тата звільнили зі служби, він повернувся додому. Мої родичі залишились на Донбасі, який зараз окупований. Люди, які так хотіли жити в Україні, знаходяться в пастці. Я почала займатися саморозвитком, повністю з головою поринула у світ малювання, разом з друзями організовуємо різні заходи на підтримку ЗСУ.

На мою думку, наблизити перемогу може кожен, незалежно від віку й матеріальних можливостей.

Вже йшов 967 день війни. Вона постійно нагадувала про себе. Яким чином? Повітряні тривоги, атаки шахедів, коридори шани, хвилина мовчання. Моя країна щодень у небезпеці, триває боротьба з ворогом за незалежність і свободу, за право на свій шлях. Наші відважні воїни захищають рідний край, віддають найцінніше – власне життя, щоб ми могли щасливо жити під мирним небом України.

Я звичайна дівчина, якій уже майже 15 років, усе ще живу мріями та сподіваннями. 

Звісно, вони вже не такі, як у 2021 році, але вірю, що настане той день, коли закінчиться війна, повернуться додому наші захисники, відбудуємо зруйновані міста й села та щасливо заживемо у своїй вільній країні. Я уродженка Донеччини, і цей край залишиться у моєму серці таким, як колись у мирний час. Я пам'ятаю та буду пам'ятати мій мальовничий рідний Донбас. Спогади – це все, що в нас залишилось. Війна не зникає, вона є, і я це пам'ятаю. Ніколи не забудемо та не пробачимо.