Бугаєвський Іван, 15 років, Новоолександрівський ліцей
Війна. Слово, від якого несе холодом, жахом, смертю. Війна. Бридке, неприємне слово, почувши яке, хрестяться старенькі бабусі, а в очах сивих чоловіків металевий відблиск.
Мене і мою сестричку наша бабуся називає «діти війни».
Коротко про себе. Звати мене Іван. Я учень 10 класу Новоолександрівського ліцею Біловодської селищної ради Старобільського району Луганської області. Вже восьмий рік я живу в селі, яке розташоване за 76 кілометрів від Луганська.
А в 2014 році я, сестричка, мама й тато жили в Луганськ, в кварталі Ватутіна. Я закінчував другий клас середньої школи № 8. Мені було цікаво навчатися, отримувати нові знання, зустрічатися з друзями, займатися спортом. Я був не найкращим і не гіршим серед своїх однокласників.
Я і мої ровесники любили грати в футбол, у «війну» в комп’ютерні ігри. Любив тата,маму, маленьку сестричку, якій тоді був один рік. Так було до травня 2014 року.
А в травні у Луганську почали стріляти. Спочатку рідко, а далі все частіше і частіше. У школі зранку хлопці з захопленням розповідали де і скільки вони чули пострілів. Ніхто з них, і я в тому числі, не розумів тоді, що ті постріли – це перші звуки війни, яка була вже десь поряд. Другого і третього травня до пострілів додалися вибухи.
Почався штурм обласного військкомату. Вдень над містом літав штурмовик СУ-25. Поповзли слухи про вбитих і поранених біля автовокзалу, на вулиці Оборонній.
Ввечері за столом батько сказав: «Запахло війною». Мама заплакала, притиснула до грудей мою маленьку сестричку.
Потім почалися бої за аеропорт. Задрижало скло від гарматних пострілів та залпів «Градів». За містом над аеропортом витала вогняна заграва. Там вже йшла війна, гинули люди. Але й тоді я ще не розумів цього.
Зрозумів це лише тоді, коли однієї літньої ночі пролунав страшенний вибух. Це трапилося 14 червня 2014 року. Сталася жахлива трагедія. Було збито військово-транспортний літак ЗС України. Загинуло 49 військовослужбовців. Цей вибух налякав мене. У мене трапився нервовий зрив. Про все це мені потім розповів батько.
На другий день ми поїхали з міста, залишивши все: дім, речі. Плакала мама, сестричка плакала разом з нею. Батько мовчав, я мовчав разом з ним. Так війна прийшла в нашу родину.
Ми втікали від війни, а вона нас наздоганяла, дихала в спину.
Через село, до якого ми приїхали, кожну ніч йшли військові колони: танки, бронетранспортери, БМП, вантажівки з солдатами. Зранку над селом дуже низько парами пролітали бойові вертольоти. Поруч зі школою розташувався військовий підрозділ – артилеристи.
Нічні канонади ставали все гучнішими і гучнішими. Однієї ночі знову здригнулася земля.
Темне небо розрізали вогняними хвостами ракети «Градів». То бойовики обстріляли наших військових біля села Олексіївки. На другий день військовий гелікоптер з червоними хрестами на бортах вивозив поранених.
Прийшла осінь. До школи. Але першого вересня занять не було. Знову обстріл десь недалеко від нас. Заняття почалися з другого вересня. До нас часто в школу почали приходити військові. Вони стали нашими друзями. Ми зрозуміли, що саме вони наші захисники, які не дають війні розтектися далі по всій країні.
Пройшло вже більше семи років з того часу, як наша родина приїхала до села. Сестра вже в третьому класі. Війна змусила мене швидше дорослішати.
Якось недавно з екрана телевізора я почув, що з часів закінчення Другої світової війни (вересень 1945-го) до вересня 2021 року на планеті Земля було лише 26 мирних днів. А весь інший час панувала війна. Всього 26 днів не літали кулі, з неба не падали бомби, не розривались снаряди. Війна не збирала свою данину мертвими та пораненими. І я подумав про те,що всі мешканці нашої планети повинні спрямувати свої зусилля проти війни.
У нас так багато проблем: комунальні зміни, економічні проблеми, пандемія. А люди воюють, вбивають один одного, калічать дорослих і дітей, руйнують міста та села. Земля повинна стати мирною зоною. Темне, страшне слово «війна» потрібно замінити світлим словом «МИР»!
І це слово принесуть Україні наші солдати і офіцери. Наші захисники.
