Погоріла Ольга, вчитель Осипенківської ЗШ I-lll ступенів Осипенківської громади Бердянського району Запорізької області                                 

Війна. Моя історія

Останній раз я дихала свободою 23 лютого… Готувалась до показового уроку… Мріяла… Жила надіями… Насолоджувалась життям… 24 лютого… Вибух… Ще один… Серія дзвінків і розуміння невідворотного – війна!!! Страх, тривога, хвилювання, біль, розпач – далеко не увесь перелік почуттів, які огорнули мене одразу й не відпускають до цих пір.

Неможливо підготуватися до війни. Не готовою виявилась і я.

Скрізь черги: на АЗС, у аптеках, у банкоматах, магазинах… Та це не головне… Ввечері 26 лютого колони окупантів уже стояли під вікнами мого будинку. Вони були скрізь… З того моменту зникло повітря, життя зупинилось… Все одразу стало чужим… Вулицями шмигали, оглядаючись, люди, військова техніка з «зетками» заполонила село.

Загарбники залякували мирне населення, грабували магазини, стріляли по автівках цивільних людей, непокірних звозили на стадіон для профілактичної роботи, селом ширилися чутки про зниклих безвісти.

Деякі свої односельці стали чужими, пішовши на співпрацю з окупантами. Вони вказували на будинки АТОвців, нашіптували, де живуть підприємці, в яких можна забрати техніку, не оминули й «нациків»… «Гради» стояли просто посеред села й стріляли в бік Маріуполя.

Я з сином, трирічним онуком і невісткою переховувалася в підвалі. Пізніше спали вдягнені в будинку, а коли чули постріли – хапали дитину в ковдру й бігли в погріб. Світло в будинках вмикати не дозволяли. Ввечері ходити чи їздити теж було заборонено. Почалися облави…

Одного дня син поїхав обробляти поле. Його зупинили окупанти й наказали повертатися  назад.  Він загнав трактор у ангар і коли вийшов  – побачив, як через  зачинені ворота перелазять бійці росгвардії з автоматами, націленими на нього. Вони перевірили всю прибудинкову територію, приміщення, залазили на горище, дивилися відеокамери, шукали наших воїнів і техніку ЗСУ. У батьків теж були, цікавилися, хто такий Бандера.

Того весняного дня непрохані гості були в нас двічі. Другий раз приїхали ДНРівці за бортовим ЗИЛом… Вони не запитували, чи є, бо вже все знали. Їм треба! Це все, що нам потрібно знати.

Із хорошого, якого було так мало… Пам’ятаю, як налетіли наші два вертольоти й розстріляли колону окупантів за селом. Ми несамовито кричали від радості, бо з даху будинку було видно, як палала ворожа техніка, а ще від того, що про нас не забули…

У березні в Бердянську була бавовна – палав і вибухав великий російський десантний корабель. Орки скаженіли…

Гул ворожих літаків і техніки не давав спокою ні вдень, ні вночі. Тривожні новини звідусіль. Страх за життя дочки, яка знаходилась у Києві, днювала й ночувала в паркінгу, бо будинок здригався від вибухів. Страх за життя сина, онука, невістки, батьків… Нерозуміння де «свій», а де «чужий», такий огидний триколор – це все унеможливлювало життя.

Приймаємо рішення виїжджати з окупованої території.

Той день я пам’ятатиму все життя. 7 квітня, Благовіщення, ранок… Біля мого будинку зібралися автівки родичів. Машини обклеїли написами: «Діти», понавішували білих стрічок. Вирушаємо в дорогу… А далі випробування за випробуванням… Зв’язок відсутній, зупинятися не можна, поки нас перевірили на блокпосту – син з родиною поїхав іншою дорогою в надії на те, що ми їх наздоженемо. Тоді він не знав, що на їхньому шляху були бойові дії.

Тут без допомоги вищих сил не обійшлося. Машину зупинили окупанти, побачили маленьку дитину й сказали, що треба повертатись назад, бо попереду ад. Ніколи не думала, що буду вдячна загарбникам.

Далі була зустріч із пасічником, який провів нас коротшою дорогою через заміновані поля. Дай, Боже, йому здоров’я. Всього ми нарахували 24 блокпоста. Була й автоматна черга в буферній зоні… А потім ми здалеку побачили його… такий рідненький жовто-блакитний прапор… Зустріч з військовими була зворушливою: і плакали, й сміялися, й цілувалися… та , головне, – вперше за багато часу вдихнули повітря свободи!

Дні в Запоріжжі були якимись дивними. Ми вчилися спокійно ходити, не оглядаючись, не купувати продуктів про запас… Почали знайомитися з людьми. У мене склалося враження, що в Запоріжжі живуть одні переселенці. Скільки болю, скалічених життів, сліз я не бачила раніше ніколи.

А в рідненькому селі події завирували. Почалося заселення колаборантів та окупантів до помешкань людей, які виїхали на підконтрольну Україні територію. У мою квартиру заселили вчителя-зрадника. Щоб забрати свої найнеобхідніші речі потрібно було брати дозвіл у комендатурі. Про побутову техніку й мови не могло бути.

З дворів «укрів» вивозили все, що хотіли. Бізнес вимагали перереєструвати за російськими законами, хто не погоджувався – «націоналізували».

Та найстрашніше – це зовсім не матеріальне, а непоправні втрати наших ГЕРОЇВ. Молодих хлопців і досвідчених чоловіків, чий погляд закарбувався в пам’яті, зі смертю яких неможливо змиритися. А ще скалічені тіла й поранені душі, вкрадене дитинство, втрачене здоров’я і головне питання без відповіді: «За що???».