Кучеренко Вероніка, вчитель Миколаївської гімназії №16

Війна. Моя історія

Війна… Це страшне слово звучало із уст бабусі й дідуся, батьків мого чоловіка, які пережили ці часи, хоча й були ще малими (батьки). Із розповідей старшого покоління ми тоді ще не повністю могли зрозуміти, яке це страхіття. Читаючи твори про війну, розуміли, що це страх, біль, розпач.  Це те слово, яке ніколи не думала, що почую я й мої діти (саме на території нашої держави).

Коли йде війна в сусідніх державах ти переживаєш, співчуваєш, але коли це стосується тебе так близько, так поряд, то відчуваєш біль, сум, ненависть, розгубленість і… не знаєш, що тобі робити, куди йти далі… Переживаєш за дітей, онуків (я дивилась на свого онука, на його великі оченята повні болю й страху, тому що за вікном постійно стріляли, а будинок не переставав труситись).

Ранок, коли почалась війна, звучить у мене по сьогоднішній день у вухах (вибухи на аеродромі та аеропорті міста). По телебаченню почались ефіри про те, що почалась війна. Я не вірила, не хотіла вірити, бо ж 21 століття на вулиці… Яка війна може бути? Війна з братньою державою, державою, де живуть мої родичі та знайомі…

Одразу почало виникати багато різноманітних питань, думок, голова йшла обертом від того, що це сталося насправді. Ми з дітьми ховались у погребі, онукові надівали навушники, щоб не так було чути стрілянину. У всіх була розгубленість, паніка, страх. Потрібно було щось робити…

Я почала ходити до школи, де ми з колективом готували їсти для тероборони (на жаль, це було всього тиждень, до сильних обстрілів). Ми чергували вночі в будинку, змінюючи один одного, щоб в разі тривоги, можна було кудись сховатись, хоча й розуміли, що льох нас не зміг би врятувати…

Ось так прийшло до мене усвідомлення того, що почалася війна. Що вона насправді почалась, не з чуток. Що вона ось тут, поряд, не на Сході. Хоча вже тоді задавалась питанням: чому це так відбувається з нами, в нашій країні?

7 березня 2022 року я теж не забуду… Страшний ранок почався о 5.14: стояв неймовірний гул, свист, вибухи (таке ми раніше бачили тільки в кіно), це продовжувалось приблизно до чотирнадцятої години. Добре, що хоч діти на той час виїхали з міста, бо приблизно за п`ятдесят метрів від нашого будинку рашисти з літака скинули бомбу. Ми з чоловіком одразу зрозуміли, що щось відбулось страшне…

І ось вибухова хвиля заходить до тебе в будинок і ти не розумієш, що відбувається: летить скло, все тріщить навколо тебе, вікна відчиняються, дах підіймається і падає назад… Це страшно… Після всього розумієш, що ти народилась у сорочці… Бо залишилась живою. А якби літак трохи раніше скинув бомбу… То нас би вже й не було…

Пишу ці рядки і клубок сліз підкочується під горло – хочеться ревти, кричати від болю… Для чого? Нащо? Слава Богу, всі залишилися живими. Ці спогади перекочуються у мене в пам`яті ось уже півтора року. І невимовний біль за знищене, спаплюжене, спалене, смерті тисяч невинних діток, дорослих, наших воїнів… За що???

Нам довелось виїхати до матері мого чоловіка на Кіровоградщину, тому що наш будинок був частково зруйнований. Думала, що їдемо на тиждень, максимум- місяць, вийшло – рік і місяць. Нервова система здала зовсім, не могла спати, не хотілось їсти.

Єдине, що рятувало-це робота. Пірнала в неї з головою, забувала про реальність, тому що не хотілось у неї повертатись, бо там страшно…  А коли поверталась у дійсність, то розуміла, що там стріляють, там гинуть молоді хлопці, які ще не стали батьками, хлопці, у яких уже є дітки, які їх ніколи більше не побачать живими… І знову виникає питання. За що???

Переживаючи знову й знову ці події, прокручуючи в голові платівку з вибухами (слава Богу, що не все чула), розумієш ціну життя. Сум і біль терзає серце від того, що твоїм дітям довелось поїхати, і не знаєш,  коли ти їх зможеш міцно притиснути до своїх грудей, поцілувати, поспілкуватися вживу.

Що, коли дитина хоче приїхати, а ти змушений її зупиняти, бо хвилюєшся, щоб вона не відчула того, що відчувала ти. Починаєш розуміти й цінувати те, що було до… А що буде після, і коли воно настане не знаєш. Стає ще страшніше від того, що усьому цьому немає ні кінця ні краю. Щовечора молишся Богу за всю Україну-неньку, яка знову потерпає від недолугих дій тих людей, які звикли знищувати все на своєму шляху.

Дивуєшся тим людям і ненавидиш їх, бо вони зраджують країну, країну, яка дала їм життя у всіх його вимірах.  

Війна поставила крапки над «І», дала зрозуміти, хто є хто. На жаль, ніхто не відмінив слів украсти, обдурити, збрехати… Божі заповіді забулися цими людьми. І знову стає невимовно болісно, сумно, страшно, що не в твоїх силах зробити все інакше: щоб не було болі, страждання, кровопролиття, сліз, невимовних страждань… Хочеться продовжувати допомагати хлопцям і дівчатам, які захищають нас.

Дякувати їм за те, що ми прокидаємось щоранку (хоч ніч постійно з тривогами), бачимо яскраве тепле сонце, можемо посміхатись, вітати один одного, працювати. Нести своїм учням позитивні емоції, розуміючи, як діткам важко й складно все переносити.

Донести до них те добре, що маємо у своїх серцях. І постійно мене мучить думка: не дай Боже звикнути до тривог і вибухів, як іноді я чую. Це дуже страшно! Хочеться прокинутись вранці і нарешті почути омріяні слова: Перемога, Мир! Побачити радісні, усміхнені обличчя, сльози не від болю, страждання, смерті, а сльози радості. І я в це вірю! Все буде Україна!!!