Попова Дар’я, 11 клас, Донецький ліцей №1 Донецької селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання — Товарницька Леся Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Ми не знаємо, ким ми можемо бути,

ми лише знаємо, хто ми є.

Вільям Шекспір

1000 днів... Для Всесвіту це незначний період часу. Але для нас, УКРАЇНЦІВ, кожен день із цієї тисячі — це нове випробування, яке вимагає неймовірної сили, мужності й рішучості. День у день втрати, руйнування, сльози.

Уже тисяча… А я й досі не розумію цієї несправедливості. Мою душу розривають пости про людей, життя яких колись вирувало, а тепер про них розповідають у минулому часі. Нестерпний біль, який завдає серцю глибоких кривавих ран, не втамувати жодним знеболювальним.

День, коли почалася війна, добре памʼятаю.

Напередодні всі займалися своїми справами: тато дивився новини, я повторювала вірш, а мама збирала мою маленьку сестричку до дитячого садочка. Це мав би бути її перший день у закладі.

Але страшна новина зруйнувала всі наші плани. Ми зібрали документи, найнеобхідніші речі, але ще не наважувалися їхати. Плекали надію, що чорний морок, який так несподівано увірвався в наше тихе та мирне життя, ось-ось відступить, розвіється. Але не судилося…

Моє селище знаходиться не на самому кордоні з країною-агресором, але, на жаль, ворог швидко наближався до нашого району, а вибухи лунали все ближче й ближче. Нам доводилося спати в кухні на підлозі - це було найбезпечніше місце у квартирі. Сестричка дуже лякалася вибухів - і в березні ми вирішили їхати до бабусі на Івано-Франківщину. Це був довгий і тяжкий шлях: блокпости й перевірки, машини з родинами, наче сірникові коробки, рухалися повільно і створювали величезні черги на АЗС, а на зустріч - військова техніка, багато техніки…

Нарешті ми в бабусі. Начебто й радість - зустріч із родиною, але трагічні події в країні лякали. Поступово звикали до нового життя. Батьки допомагали бабусі, я продовжила навчання в рідній школі дистанційно. Щодня читали страшні новини про обстріли вже нашої місцевості. 

Коли тато дізнався, що завод, на якому він працював, зруйновано, то знайшов роботу за спеціальністю в Івано-Франківську. Через деякий час ми всією родиною переїхали в місто.

Мама пішла на роботу, а я продовжувала навчатися дистанційно і доглядала за сестричкою. Зрозуміла, що додому вже не повернемося. Так, я дуже сумую за однокласниками, за своїм мальовничим селищем. Але сучасні технології дають можливість підтримувати зв’язок з рідними та друзями на будь-якій відстані.

Через рік підприємство, на якому працювали мої батьки, переїхало до столиці. Ми також вирішили поїхати до Києва. Незважаючи на шалений темп життя в цьому місті, воно мені надзвичайно подобається.

Моя сестричка нарешті пішла в дитячий садочок, ходить в танцювальний гурток, я також знайшла танцювальний клуб, який давно мріяла відвідати.

Звісно, в Україні зараз немає безпечних місць. У столиці нам часто доводиться ховатися від «шахедів» і ракет. Але ми віримо в наших захисників і ППО.

Безперечно, війна кардинально змінила життя моєї родини. Але, я вважаю, що нам пощастило. Ми всі разом, ми живі й маємо засоби для існування. Не впадаємо у відчай, робимо свій внесок до наближення перемоги і йдемо далі.

На мою думку, мені, як і мільйонам українців, не потрібно озиратися в минуле. Більше ніколи не буде так, як було раніше. 

Ми продовжуємо жити й боротися за перемогу, за право бути собою. Прилаштувалися працювати та навчатися в нових умовах. І навіть під час війни, особливо під час війни, дивимося в майбутнє, мріємо й віримо, що попереду нас чекає багато світлого й позитивного.

Ми, саме ми, майбутнє нашої країни, її надія, її сила. Ворог сподівався, що війною роз’єднає нас, а вийшло навпаки. Весь світ побачив, що Україна ніколи не стане на коліна, бо «ми б’ємось за те, чому нема ціни в усьому світі, – за Батьківщину».