Варенікова Тетяна, 11 клас, Донецький ліцей №1 Донецької селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання — Товарницька Леся Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Бути українцем — це значить бути постійно в стані

доказування свого права на існування.

Володимир Винниченко

Україна… Батьківщина… Рідний край… Чи замислювалася я над цими словами до глибини свого серця? Чи розуміла їх цінність? Мабуть, як і кожна дитина, сприймала все беззмістовно, як дарунок долі. Але який?! Зрозуміла згодом.

Моє життя було спокійним та радісним. Ранки розпочиналися з дзвінка будильника та квапливих зборів до школи. Уроки… Увечері — домашнє завдання. Радісні прогулянки з друзями та відпочинок з родиною. Вихідні проводила з батьками в парку, насолоджувалася дитинством. 

Були мрії про щасливе майбутнє, подорожі та гарну самореалізацію. Навіть не могла уявити, що через кілька днів мій світ зміниться. 

Мені тринадцять. У шкільному чаті прочитала страшні слова «повномасштабне вторгнення». Учителі повідомляли: до школи сьогодні не йдемо... Здавалося, що все неправда та жахливий сон.

Новини, які ми весь час моніторили, узагалі не сприймала серйозно та не могла повірити, що в нашій країні війна. Перші дні війни виявилися найскладнішими. Перші вибухи… Звичайно, усі були налякані. Цей звук назавжди відклався у мене в пам’яті. Нам доводилося слідкувати за повітряними тривогами та намагатися перебувати в безпечному місці. 

Поступово почали звикати до нових умов . Навчилися жити з постійною тривогою, яка фоном перебувала в наших серцях, не виключаючи сирен та вибухів. Ми допомагали та підтримували один одного.  

Війна сильно змінила мене: зі звичайної школярки я перетворилася на більш дорослу людину. Дитячі мрії відійшли на інший план, змінюючись турботами про моє майбутнє та майбутнє країни. Навчилася радіти кожному дню та цінувати кожну хвилину, проведену з рідними, бо розуміла, що завтра може відбутися все що завгодно.

Війна навчила мене емпатії та вмінню підтримувати інших людей.

З’явилося багато волонтерів. Це надихало мене робити добрі справи. Згодом я зрозуміла, що найголовніше в житті кожної людини - це мир, здоров’я та родина. Усі інші речі другорядні. 

«Тисяча днів війни» - це тисяча днів боротьби за життя та право жити у вільній країні. Це тисяча днів, які об’єднали громадян нашої країни та зміцнили національний дух.

Ми стали свідками людської самопожертви та невпинного героїзму, бачили, як люди проявляють силу духу. 

Для кожного з нас війна стала справжнім випробуванням на міцність. І я щиро вірю в якнайближче мирне майбутнє нашої країни. 

Ми обов’язково відбудуємо її, посадимо нові ліси, відновимо будинки. 

Війна - це завжди трагедія. Вона забирає людські життя та домівки, ламає долі. Це не просто історична подія - це глибока трагедія українського народу, яка назавжди змінила все, що нас оточує. Але це і спільна перемога, якої ми всі прагнемо. Особисто я ніколи не забуду ті дні, коли вперше почула гул тривоги та не змогла заснути через вибухи. Також не забуду підтримку, взаємодопомогу та співчуття, які нас об’єднували. Ці моменти завжди будуть знаходити місце у моєму серці й нагадувати про те, що все можливо, коли українці об’єднуються. Ми бачили всі жахи війни, але не втрачали справжньої віри в нашу перемогу. Кожен день боротьби - це крок до щасливого суспільного майбутнього.

Сьогодні мені 16. І, як би не було гірко, припускаю, що не зможу вже повернутися до навчання в стінах рідної школи. Але розумію інше: ми саме те покоління, на яке покладають великі надії в розвитку нашої України-неньки. Разом обов’язково відновимо країну. Українські міста знову сяятимуть барвистими вогнями, а діти будуть спокійно гратися на вулиці. Усі разом створимо нову сторінку в майбутньому країни - історію миру, щастя та процвітання. Хай ця війна стане останньою в історії нашого болю та нехай розпочнеться новий розділ у нашому житті - мир, процвітання, любов та радість.

Ми українці - незламний народ. Наша сила в єдності, а наша зброя - це любов до рідної землі. Ми обов’язково переможемо!